Че Гевара проти чегеварівщини + цитати
Андрій Ігнатьєв
Від редакції: дана стаття є однією з небагатьох на цю тематику, хоч і не дає вичерпної інформації. Але вже точно в ній не вистачає цитат Че Гевари, які ми надаємо в передмові. Цитується за книгами Че Гевари «Щоденники мотоцикліста» та «Африканська мрія» (щоденники із операції в Конго):
«Чорні, ці чудові представники африканської раси, що підтримували свою расову чистоту завдячуючи своїй відсутності потягу до купання, побачили як їхню територію наводнив новий вид рабів: португальці».
«Негр – це ледар і мрійник, що тринькає свою мізерну зарплатню на легковажні забави та випивку; європеєць має традицію праці та заощадження, яка переслідувала його аж у цьому кутку Америки і змушує його покращувати себе, навіть незалежно від його індивідуальних устремлінь».
«Епізод засмутив нас трохи, адже бідний чоловік, крім того що був гомосексуалістом і першокласним занудою, був дуже милим до нас, дав нам по 10 соль кожному, в результаті чого наша підсумкова сума склала 479 для мене і 163 з половиною для Альберто».
«Першою особою, яку ми примітили, був мер з прізвищем Коен; ми багато чули про нього – що він був жидом у тому, що стосувалося грошей, але непоганим хлопцем».
«Ми збираємося зробити для чорних точно те ж саме, що вони хочуть зробити для революції. Я маю на увазі – нічого».
«Мексиканці – це банда неписьменних індіанців».
«Враховуючи наявний брак дисципліни, було б неможливим використовувати конголезьких кулеметників для захисту бази від повітряних атак: вони не знали як тримати свою зброю і не хотіли вчитися».
***
Ліваки та інші політичні активісти, що іконізували Че Гевару, виявляють очевидну сліпоту по відношенню до того, ким насправді був їхній «кумир».
Цього року у видавництві «Амфора» нарешті побачила світ книга Джона Лі Андерсона «Че Гевара. Важлива тільки революція », яка в оригіналі вийшла в світ дванадцять років тому. Ця книга є серйозною працею, написаною автором на основі копіткої дослідницької роботи в архівах Куби, Мексики, Аргентини, Гватемали, Німеччини та інших країн, а також бесід з людьми, які особисто знали Че та брали участь в його долі, у тому числі й такими непублічними персонами, як його вдова Алейда Марч, колишній шеф кубинської розвідки Мануель Пінєйро і болівійський генерал у відставці Реке Теран. Цим книга Андерсона вигідно відрізняється від безлічі популярних робіт, що мають компілятивний характер.
Не секрет, що Че Гевара давно вже перетворився на trade mark і поп-ідол для сопливих ліваків, яких до цих пір багато на Заході, та й у нас вони водяться. Виникла свого роду «чегеварівщина» – субкультура несерйозних юних «революціонерів», до яких буржуазне суспільство не тільки ставиться терпимо і поблажливо, а й навіть отримує з них прибуток, випускаючи масу продукції під цією trade mark. Ця книга якраз допомагає очистити сувору й трагічну постать героя від цього накипу.
У книзі міститься багато загальновідомої інформації (особливо це стосується участі Че в партизанській війні на Кубі), однак, автор відкриває і багато досі невідомих фактів і епізодів, що дозволяють в чомусь поглянути на Че Гевару по-новому. То який же він, команданте Че Гевара?
Перш за все, можна відзначити той парадоксальний факт, що Че Гевара майже зовсім не цікавився політикою в нашому звичайному розумінні: мітингами, виборами, інтригами, і це проявилося вже в ранній молодості. Коли його друг Альберто запитав п’ятнадцятирічного Ернесто, чи буде він брати участь у молодіжній демонстрації протесту, він відповів що ні. Че заявив, що пішов би на марш тільки з револьвером у руках. На його думку, даний марш був не більш як безглуздим жестом, а його учасників «просто оброблять палицями».
Для Ернесто існувала тільки збройна боротьба. З презирством він ставився і до всіляких «демократичних свобод». Вже набагато пізніше, перебуваючи в Гватемалі, в листі до тітки Беатрікс Че заявив, що будучи на місці президента, він закрив би всі видання, які фінансуються янкі. Коли Фідель, прийшовши до влади, став закручувати гайки і тиснути буржуазну «опозицію», і цим викликав розчарування Сартра та іншої ліволіберальної громадськості, Гевара в цьому повністю підтримав його (гасло того часу: «Революції – так, виборам – ні!”).
Він не тільки не був борцем за абстрактну свободу, не був Че і гуманістом-філантропом, в іншому випадку він би просто поїхав лікарем у джунглі лікувати індіанців. Автор книги, бажаючи полоскотати нерви читачів, особливу увагу звертає на опис розстрілів, в яких брав участь Че, і навіть на те, що за його наказом було задушене щеня, яке своїм гавкотом могло викрити партизанів (пізніше сам команданте присвятив цьому статтю «Убите щеня », обґрунтовуючи тезу про те, що під час революції загибель невинних неминуча). І що вже зовсім не сподобається нинішнім політкоректним лівакам, Че ставився до жінок як справжній мачо і зневажав представників «сексуальних меншин».
Дивлячись на фігуру Ернесто Че відразу ж впадає в очі його пристрасний антиамериканізм, який мало чого спільного має з марксизмом і носив скоріше містичний характер, в образі ненависті до «білих дияволів». Це Ленін у своєму «Листі до американських робітників» нахвалював їхні «демократичні традиції», а от Че Гевара надій на революційність американського пролетаріату не плекав, для нього всі грінго були на одне обличчя, і це було обличчя ворога.
Коли Аргентина оголосила війну Третьому Рейху, юного Ернесто це страшно обурило, але не тому, що він був на стороні Гітлера, а тому що аргентинський уряд зробив це під тиском США, і він поділяв з націоналістами почуття сорому за власну країну, що плазує перед янкі. Пізніше своєму другові Че Гевара хвалився, що під час подорожі по Бразилії побився в порту зі звичайним американським матросом. Цю ненависть до англосаксів Че проніс через усе своє життя. Вже будучи на Кубі, він дуже шкодував, що радянські ракети так і не стартували у напрямку до американських міст (хоча зрозуміло, що у відповідь ударом Куба, швидше за все, була б повністю знищена). Так що за духом Че був скоріше ближчим до шахідів, а не до яких-небудь комсомольців-алконавтів.
Не ставлячи під сумнів марксистських переконань Че, автор книги наочно показує, що він виявляв повну байдужість до догматичних розбіжностей між представниками різних течій марксизму. Самому йому був, звичайно, ближче за духом маоїзм з його ставкою на селянську партизанську війну, але при цьому він співпрацював з усіма, хто міг виявитися корисним у справі розпалювання партизанської війни в Латинській Америці, в тому числі і з троцькістами, що викликало роздратування у прорадянськи налаштованих комуністів. Підтримував він контакт і зі скинутим лідером Аргентини Пероном, що був у багатьох відношеннях послідовником Муссоліні. Розпочата повсюдно революція повинна була, на думку Че, примирити посварені на той час СРСР і Китай.
У своїй книзі Джон Лі Андерсон приділяє велику увагу двом досі мало висвітлюваним епізодам, що мали фатальне значення для долі самого Че Гевари. Після перемоги на Кубі, мріючи зробити революцію в Аргентині, він направив туди невеликий загін добровольців на чолі з журналістом Мазетто, поставивши перед ним завдання створити на півночі країни партизанську базу. Мазетто був дуже помітною особистістю, раніше він був активістом неофашистської організації – Націоналістичного визвольного руху. Однак, партизанський лідер з журналіста виявився нікудишній. У своєму маленькому загоні він встановив порядок, що нагадує «Народну розправу» Нечаєва: щоб перевірити на міцність одних, примушував їх вбивати інших, які виявили слабке місце. Захопившись розправами, Мазетто забув основне правило партизана, що треба якомога частіше змінювати своє місце розташування, і незабаром його загін був виявлений і розгромлений урядовими силами, а сам він пропав без вісті. До цих пір про долю команданте Сегундо (таке було партизанське прізвисько Мазетто) висувають різні гіпотези.
Коли Че Гевара дізнався, що всі його надії на початок партизанської боротьби в Аргентині зазнали краху, він був вражений. Саме фіаско Мазетто спонукало його відправитися до Болівії, де він розраховував узяти справу континентальної революції у свої руки. Описуючи підготовку болівійської експедиції, Дж. Л. Андерсон приділяє велику увагу інтригам, пов’язаним із небажанням лідера болівійських комуністів Монхе допомогти становленню партизанського руху у власній країні. Болівійська компартія зуміла напередодні щось отримати на виборах, і тепленькі місця в парламенті манили її керівництво більше, ніж перспектива бігати з гвинтівкою по горах та джунглях. Таку позицію болівійців підтримали і радянські товариші.
Однак, не бажаючи сваритися з кубинцями, Монхе зайняв дворушну позицію. Бійцям Че Гевари він говорив, що готовий вступити рядовим до їхнього загону, а сам, тим часом, порадив своїм наближеним зачаїтися і не вступати в будь-які контакти з людьми Че, побоюючись, що участь комуністів в партизанській війні обвалить на компартію репресії. Залишившись без підтримки з міст, партизани були приречені, і тому вдова Че Гевари Алейда Марч вважає «цього потворного індіанця» (Монхе) винним у смерті її чоловіка. Сам Монхе, до речі, незабаром після описуваних подій емігрував і жив (можливо, живе й досі) в Москві …
Наприкінці свого життя Карл Шмітт написав книгу «Теорія партизана», в якій Партизан виступає як есхатологічна фігура, непримиренний противник Системи, що переступає через усі межі і правила. І можна сказати, що найбільшою мірою архетипу Партизана відповідає бувший породженням вулканічного грунту Латинської Америки образ легендарного команданте Че.
Перекладено спеціально для “Страйку”.
Метки: аргентина, гевара, лібералізм, нові ліві, споживацтво