С Т Р А Й К

Євген Герасименко

Попередня моя стаття про французьку революцію викликала не лише позитивну оцінку і очевидно збентежила деяких людей, що мають стійку фобію до революції. Довелось почути і прочитати не тільки окремі коментарі, але і цілу статтю, в якій намагаються спростувати наведені мною аргументи. Хоч в тій статті і забагато букв, не полінуюсь написати свої враження. При цьому я теж не шкодуватиму місця для цитат і посилань на джерела різної якості.

Дуже потішила вступна розповідь про позитивне очищення українського національного руху від «руйнівних ідеологічних впливів». Оскільки я сам доклав зусиль до цього очищення, і воно завжди потребувало справ, а не лише статей в інтернеті, то зазначу, що викорінення реакційних ідей з руху є так само справою його очищення. Ця справа швидко посувається вперед, революційний націоналізм стає потужним напрямком, який виражається діями великої маси активістів, а реакційні ідеї стають анахронізмом і прерогативою небагатьох. Як би кому не хотілось, але цей процес вже неможливо зупинити. Революційне перетворення націоналізму по всій Європі, та пов’язані з цим успіхи, є частиною невпинного прогресу, який не може обійти і Україну. Правильний революційний погляд на події Великої французької революції є лише частиною зазначеного перетворення і даремно намагатись розглянути його окремо, а тим більше протиставити загальній тенденції розвитку руху. Чинити спротив прогресу це марна справа. І я буду задоволений, якщо моя стаття стане додатковим цвяхом в труні реакційного консерватизму.

Лікнеп: націоналізм і французька революція

Опоненти революції заявляють, що розуміння нації як політичної спільноти належить до марксистської та ліберальної теорії нації. На противагу цьому вони ототожнюють націю з народом (етносом), як природною спільнотою. Вони не знають, що нація належить до культурних, а не природних спільнот. На підставі цього незнання, наприклад, стверджують, що «французька нація існувала з X століття» і т.п. нісенітниці. Таким чином намагаються протиставити «політичну націю» і «етнічну націю», начебто ці поняття є взаємовиключними. Це демонстрація повного нерозуміння того, що нація є політичною спільнотою в будь-якому разі, але при цьому може бути етнополітичною спільнотою, тобто етнічною і політичною одночасно.

Шкода, що ці критики не спромоглися подивитись визначення нації в таких консервативно-революційних ідеологіях як український націоналізм, або німецький націонал-соціалізм і не поспішили записати ідеологів цих рухів в марксистів або лібералів за те, що вони розрізняють етнос і націю, визначаючи останню саме як політичну спільноту. В фундаментальній праці видатного діяча та ідеолога ОУН Дмитра Мирона-Орлика під назвою «Ідея і Чин України» (1940) є чітке визначення нації як політичного об’єднання суверенного народу.

«Нація – це не лише біологічно-психологічний, суспільно-історичний і духовно-етичний твір, але це також політичний твір, що проявляється у волі й здібності керувати самим собою, творити власне самостійне життя, творити власну державу. Тільки через державу нація виступає як самостійний предмет історії, як суверен. Нація є джерелом і підставою найвищої неподільної державної влади».

Книга має навіть окремий розділ під назвою «Нація і нарід», в якому читаємо таке: «Нація – це вищий ступінь розвитку народу. Це ідейно-політичне оформлення й завершення народу. Нарід стає нацією, коли витвориться у нього спільна воля й ідея творити власне життя, політично себе оформити, коли усвідомить собі своє історичне покликання…» (Д. Мирон-Орлик «Ідея і чин України», 1940 http://oun-upa.uaweb.org/backup/ukrnationalism/orlyk/orlyk.htm ).

Чітку різницю між етносом і нацією, як між природною і культурною спільнотами ми бачимо і в німецькому націонал-соціалізмі. Про це пише доктор Йозеф Геббельс в одному з основних партійних видань: «…справа народу – це справа нації, і навпаки сила і добробут держави є силою й добробутом народу…». Як бачимо нація ототожнюється не з народом, а з його політичною формацією, в даному випадку національною державою. Далі Геббельс пише, що класовий поділ заважає народу перетворитись в націю: «Класова боротьба розриває німецький народ на дві частини та робить його нездатним до перетворення в націю» (Доктор Йозеф Геббельс. Маленька абетка націонал-соціаліста. – Берлін: «Наступ», 1929. http://www.vatra.org.ua/postati/hebbels-malenka-abetka-natsional-sotsialista.html ).

Отже нація не існує сама по собі і не «народжується в незалежності від людської волі». Нація це передусім культурно-політична спільнота, що є витвором людини. Відповідно до цього визначення слід розуміти і націоналізм і визнати, що саме від Великої французької революції успадкували ідею нації цитовані вище ідеологи.

Відтак ототожнення нації і етносу засноване на непорозумінні. Французький етнос, який існував до революції, звичайно ж не був нацією. Крім того, цей етнос обіймав лише частину населення, а решта підданих короля належали до інших етносів, що навіть не вважали себе французами. Наведені приклади спільної боротьби проти мусульман або участь в «Столітній війні» нічого не означають. В хрестових походах об’єднувались всі народи Європи, але це не означає, що вони складали єдиний етнос, а тим більше націю.

Твердження про те, що начебто «до французької нації входили всі соціальні верстви: духівництво, шляхта, селяни та міщани» не відповідає дійсності. При абсолютизмі «нація» означала лише правлячий клас і при цьому не мала жодного етнічного змісту. Звернемось до дослідження з цього приводу:

«…носієм суверенітету (сувереном) вважався монарх, король (згадаймо відоме висловлювання Людовіка XIV «Держава — це я»). У поняття «нація» ж включався знову ж таки король плюс шляхта і вище духівництво. За визначенням Жозефа Марі де Местра, одного з найяскравіших ідеологів абсолютизму ХVШ ст.: «Що таке нація? Це є суверен і аристократія», (цит. за: В.Старосольський, 53.— с. 68.). Слово «нація» (nation) застосовувалось для позначення вищих верств суспільства, які мали безпосереднє відношення до здійснення державного суверенітету. Для позначення ж решти суспільства, цебто абсолютної більшості населення, у французькій мові вживалося слово «people». Чинники етнонаціонального плану у цій схемі до уваги майже не бралися. У феодальній Європі переважали анаціональні канони суспільного мислення. Доктрини римо-католицької церкви мали виразно універсалістичний характер. Католицький клір (І стан) усвідомлював себе як всеєвропейську єдність. Те саме можна сказати і про II стан — шляхту, яка керувалась єдиним лицарським «кодексом честі». «Коли ж ідеться про загальну характеристику кляси феодального панства, то момент незв’язаності її з народністю належить до найважливіших її елементів. Вона була зв’язана тільки з державою і то тільки через особу монарха і при тім ця зв’язаність не була ані абсолютною, ані виключною» (В. Старосольський, 53.— С. 72.). За словами О. Субтельного, «етнічна тотожність не розглядалася як особливий критерій визначення групової тотожності. Правові та соціально-економічні відмінності, втілені в системі феодальних станів, тобто відмінності в межах одного народу, вважалися важливішими, ніж відмінності між народами» (О. Субтельний, 54.— С, 200.). Патріотизм такою «нацією» розумівся як відданість правлячій династії, а не країні і надто не народові. Перехід від служби одній державі на службу іншій був узвичаєною річчю: «… 1634 р. під Райнфельден командував цісарським військом француз (Мерсі), а французьким — німець (князь Бернард Веймарський). Національна свідомість тих чужинців мусила виглядати по наших поглядах дуже дивно» (В. Старосольський, 53. – С. 73.)».

Як бачимо саме абсолютизм був космополітичним явищем і відкидав етнічність. Лише французька революція докорінно змінила уявлення про націю, поставивши на задній план класові відмінності і висунувши наперед народну спільноту:

«Тепер же все стало зовсім не так. Французька революція 1789 р. остаточно зруйнувала феодальні порядки. «Те, що у середньовіччі було привілеєм сотень сімей… поширилося на тисячі і мільйони, аж поки не стало правом кожного громадянина… [Революцією — Авт.] не стільки знищувалося дворянство, скільки весь народ успадковував його привілеї. Це рівність у благородстві, а не у безправності» (О. Шевченко, 58.— С. 73.).

Поняттям «нація» було охоплено весь «people». Таким чином підкреслено, що сувереном держави стає саме весь народ, який перетворюється таким чином з people на nation. Коли один з чільних діячів революції граф Мірабо запропонував назвати наради ІІІ стану, «representants du people francaise», йому рішуче заперечила абсолютна більшість делегатів: «зібрання назвало себе … «assamble nationale», щоби зазначити свою волю бути активним, свій вихід з підчиненого, пасивного політичного становища» (В. Старосольський, 53,— С. 68-69.). Французька Конституція 1791 р. проголошувала: «Суверенітет є єдиним, неподільним, невіддільним і невідчужуваним. Він належить нації; ні група людей, ні будь-яка особа не можуть його привласнити» (цит. за: О. Картунов, 14,— С. 665.). (…)

Виходячи саме з цього, А. Свідзинський робить висновок про те, що ще в часи Французької революції (а то й перед ними) «набуло великого поширення положення, яке стало потужним двигуном усіх соціальних перетворень: суб’єктом творення держави новоєвропейського типу, заснованої на принципах демократії, свободарності та права, має бути населення країни, самоорганізоване як етнополітична спільнота — нація» (А. Свідзинський, 77.— С. 10.). (…)

«…нема сумніву, що щойно Французька революція (та її еквіваленти в інших європейських країнах) висунула ідею, що носієм політичної волі є загал населення. Цим самим Французька революція (та рухи, що з неї виникли) відіграла велику націотворчу ролю, бо вона перетворила підданих на громадян, роблячи цих громадян співвідповідальними за долю колективу — нації» (І. Лисяк-Рудницький, ЗО.— С. 16.) (Богдан Харахаш «Національне самовизначення: принцип і практика» http://www.ukrnationalism.org.ua/get/book.cgi?n=9 ).

Кажуть ніби французька революція створила «бретонську проблему». Насправді ця проблема полягала в самому існуванні чужорідного етносу на теренах Франції. Французька революційна експансія породила не лише бретонський націоналізм, але і німецький націоналізм так само антифранцузького забарвлення. Чи означає це, що німецький націоналізм не з’явився би за інших обставин? Звичайно він з’явився би в будь-якому разі. Те саме стосується і бретонців. В інтереси французів не входило вічно задовольняти прагнення іншого народу, щоб він раптом не почав бунтувати. Тому асиміляторська політика, яку розпочали революціонери, стала вирішенням бретонської проблеми з точки зору французьких національних інтересів. В результаті окремий народ фактично перетворився на етнографічну групу французького народу. Наприклад бретонець Жюль Верн відомий виключно як французький письменник і це відповідає дійсності. На сьогодні населення Бретані складає кілька мільйонів, при цьому лише 200-250 тисяч володіють бретонською мовою (Lois Kuter «Breton – An Endangered Language of Europe» http://www.breizh.net/icdbl/saozg/endangered.htm ).

Революція витворила націю не лише в політичному, але і в етнічному смислі. Регіональні етноси у Франції не були просто етнографічними групами в складі французького народу, а були окремими народами. Поширення серед них французької мови і всебічна асиміляція здійснювалась виключно в інтересах французького етносу і була частиною процесу не лише творення нації, але і творення етносу, що ніяк не може бути «культурним геноцидом французів», оскільки ці люди до асиміляції не були французами. Поглянемо на ще одне дослідження:

«Французька революція створила першу модерну націю в Європі, і цей результат багато в чому був наслідком свідомих, цілеспрямованих заходів, таких, наприклад, як запровадження французької мови серед тих частин населення країни, які у повсякденному житті користувалися іншими мовами. На підтримку цієї політики висувався той арґумент, що французька — це «мова свободи і визволення», у той час як мови провансальців, басків, корсіканців, фламандців, ельзасців та інших народів Франції перетворилися на засіб увічнення «царювання фанатизму і забобонів … панування попів і аристократів» (Moniteur. — 1794. — January 28. — pp. 519 — 520. Цит. за.: Carlton J. Hayes. The Historical Evolution…, p. 65). (…)

Народжена революцією, нова держава поширила свій вплив на такі сфери, як освіта і соціальне забезпечення — ті терени, які раніше традиційно були монополією церкви. Революція проголосила справою національного уряду турботу про бідних, хворих та літніх людей. «Завзято прагнучи ґарантувати рівність громадянам і об’єднати всю націю ентузіастичною відданістю республіці, — писав Карлтон Дж. Гейз, — якобінці зробили економіку питанням національної політики» (Carlton J. Hayes. Op. cit., p. 77 — 78.). Деякі лідери революції, наприклад, Барер, порівнювали національний (державний) інтерес з прагненнями «працелюбного і завбачливого батька» і пропонували «систему державних робіт у найбільших масштабах, по всій території Республіки» (Moniteur. — 1794. March 13. — pp. 699 — 700. Цит. за: Carlton J. Hayes. Op. cit., p. 65.). Отже, навіть якщо реальність була задалекою від ідеалу, немає сумнівів, що революція прагнула здійснити програму того, що у наші дні називається «державним будівництвом» і «націотворенням».

Націоналісти з інших частин Європи свідомо обрали французьку модель як взірець для наслідування. У цьому розумінні інтелектуальний вплив Французької революції був не тільки вельми потужним, але й досить парадоксальним. Як відомо, французи не обмежилися роллю «моделі», вони сприяли розвиткові й поширенню націоналізму шляхом безпосередньої військової й політичної експансії в Німеччині, Італії, Польщі та інших реґіонах світу. Іноді, як, наприклад, у Польщі, вони підтримували місцевий націоналізм, який мав профранцузьке забарвлення. В інших випадках їхня присутність провокувала антифранцузький націоналізм, якісно відмінний від характерної для передреволюційних часів традиційної суміші почуттів, яка складалася з відданості певній династії та ксенофобії. Цікаво, що вже у часи Наполеона вороги Франції вдавалися до таких засобів, які були саме французьким винаходом. (…)

Ідея Руссо, вказує англійський дослідник Ерік Гобсбаум, була підхоплена Французькою революцією. «Нація» у розумінні Руссо — синонім «суверенного народу». Такий народ, продовжує Гобсбаум, «не може толерувати проміжні й вузькогрупові інтереси та об’єднання, які відокремлюють громадян одне від одного. Саме тому усунення усіх інших центрів тяжіння робить відданість громадянина «нації» єдино бажаним, і відповідно — найсильнішим моральнополітичним обов’язком. У цьому полягає зміст «громадянської релігії», якої потребує суспільство. Різниці між Gemeinschaft (спільнотою) і Gesellschaft (суспільством) нема, бо єдиною справжньою Gemeinschaft є Gesellschaft, організоване у формі держави. Людина вільна тому, що вона — громадянин. Не має особливого значення та обставина, що Руссо не вживав термінів на зразок «модерні національні держави», — головне, що його ідеї були використані у побудові цих держав» (Eric Hobsbawm. Some Reflections on Nationalism. In: Imagination and Precision in the Social Sciences: Essays in Memory of Peter Nettl (Ed.: T. J. Nossiter, A. N. Hanson and Stein Rokkan). — London: Faber and Faber, 1972. pp. 391 — 392.) Руссо до того ж чудово розумів, що національна держава, на відміну від її династичних попередників, вимагатиме не тільки слухняності, але й любові громадян до себе (Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 145-180. http://litopys.org.ua/sporl/sz08.htm ).

Появу французької нації в ході революції констатує ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов: «Слово la nation набуває чимраз більшого значення в політичній думці французів з хвилею наближення революції, коли воно, яко поняття держави, стало домінувати над усіма стремліннями, ідеями і почуттями тої страшної доби, яка, знищуючи мовні та історичні партикуляризми, сформувала ельзасців, бретонців, провансальців, південних і північних французів – в одну політичну націю». (Д.Донцов, “Підстави нашої політики”, 1921 р., цитується за перевиданням 1957 р. с. 102).

Відомий український націоналістичний історик Петро Мірчук підвереджує, що ідея нації створена французькою революцією: «Якщо в політичній літературі широко прийнята думка, що нація в новітньому розумінні з’являється в історії щойно у висліді великої французької революції, то в тому є правда. Під поняттям «нація» ми розуміємо сьогодні сукупність людей спільного походження і спільної культури (мова, релігія, звичаї й обичаї), осілих на окресленій території й об’єднаних свідомістю своєї окремішности. традицією спільної боротьби за свої інтереси та ідеєю змагання до свобідного вияву всіх сил нації в усіх ділянках людського життя. Рабовласницький лад старинних часів та феодальний лад середнєвіччя не давали змоги існувати й проявлятися всім тим первням, що є на сьогодні конечною складовою частиною поняття нації: війни в тих умовинах велись за інтереси королів і князів, що ніяк не сходилися з інтересами їх підданих, в круг своїх підданих включав король кого вдалось, не дивлячись зовсім на їхнє походження, не питаючись в нічому їхньої думки і не даючи їм змоги свобідного вияву в ніякій ділянці (Петро Мірчук. «Відродження великої ідеї» http://www.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmist8/Mirchuk/vel_idea ).

Опоненти називають якобінський націоналізм космополітичним на підставі того, що він «не нарцисичний, а месіанський за своєю природою». Проте український націоналізм це так само месіанська ідеологія, вона виходить далеко за межі української нації, але від того не стає космополітичною. Як французька революція несла місію визволення всіх народів з феодального гніту, так само традиційний український націоналізм бачив свою місію у визволенні всіх поневолених народів, передусім тих, що перебували під гнітом Москви:

«Боротьба за визволення України є гаслом боротьби за визволення всіх поневолених Росією народів. Тільки завзятою боротьбою та працею для добра України, для її могучості й величі принесемо свободу й нове життя, нову культуру, цивілізацію для всіх поневолених і гноблених Росією народів. (…) В той спосіб українська революційна й воєнна стратегія буде боротися зброєю, ідеєю, національними й суспільно-політичними кличами самостійності поневолених народів і охорони слабших, вільної людини й вільної праці, ідеєю культурно-цивілізаційної місії України та добре зорганізованою пропагандою. (…) Український націоналізм започатковує нову культурно-цивілізаційну добу українського Ренесансу і поневолених народів, як колись християнізм, а опісля ідеї французької революції. (…) Тому український націоналізм бореться за визволення української нації й визволення всіх поневолених Москвою народів, за самостійність усім народам, за право до землі, за свободу одиниці й за вільну працю» (Д. Мирон-Орлик «Ідея і чин України», 1940 http://oun-upa.uaweb.org/backup/ukrnationalism/orlyk/orlyk.htm ).

Важко коментувати маразматичне твердження про «специфічне поєднання шовінізму з космополітизмом» в якобінському націоналізмі, а ще важче зрозуміти нащо опоненти дають цитати, зміст яких прямо заперечує їхні власні аргументи. Так, наприклад вони цитують працю С.Сєргєєва «Пришествие нации», де чітко зазначено, що якобінський націоналізм і «шовінізм» був етнічним:

«Абат Баррюель, критикуючи політику якобінців, писав: «Націоналізм зайняв місце всезагальної любові. Стало припустимим зневажати, обманювати і ображати чужинців. І усі ці діяння зводилися в ранг патріотизму». Якобінські вожді абсолютно чітко «етнізували» своїх супротивників: «Федералізм і забобони говорять на бретонському діалекті, еміграція і ненависть до республіки – німецькою, контрреволюція – італійською, а сепаратизм – баскською». З 1792 року, зазначає А.Є. Ревякин, «французький патріотизм набув яскраво виражених рис войовничого шовінізму. Його ознаками були і зведена в ранг державної політики недовіра до іноземців, і страх перед ворожим оточенням, і презирство до політично «відсталих» сусідів, і відверте прагнення до анексії та інших форм зовнішньої експансії».

Цього здається досить, аби зрозуміти, що якобінські ідеї несумісні з космополітизмом, який означає пріоритетність загальнолюдського над національним. В даному випадку космополітизмом страждає саме контрреволюційний ідеолог Баррюель, який плачеться, що якобінський «націоналізм зайняв місце всезагальної любові». Крім того, даний уривок був поданий критиками революції в урізаному вигляді. А так виглядає його попередня частина:

«Отже, Франція. Скористаємось матеріалами А.Є. Рєвякіна з колективної монографії, виданої під грифом РАН, «Європейські революції 1848 року. Принцип національності» (М. 2001) і В.В. Коротєєвої з її книги «Теорії націоналізму в зарубіжних соціальних науках» (М.: РГГУ, 1999). Спочатку справді концепція нації, запропонована в 1789 році ліберальним абатом Сійєсом і взята на озброєння буржуазною революцією, передбачала виключно громадянське наповнення (нація – це «третій стан»). Але дуже швидко вона отримала цілком визначене етнічне забарвлення. Саме в роки революції поняття «націоналізм» стало використовуватись як еквівалент ксенофобії (С.Сергеев “Пришествие нации” http://www.moskvam.ru/2006/06/sergeev.htm ).

Якщо пошановувачі антинаціональної контрреволюції не знають, що таке ксенофобія, то і з цього питання можу провести лікнеп. Ксенофобія – це ворожість по відношенню до чужинців. Як зазначає Д. Мирон-Орлик: «…ксенофобія, це в першу чергу племінне й расове почування» (Дмитро Мирон-Орлик «Ідея і чин України», 1940 http://oun-upa.uaweb.org/backup/ukrnationalism/orlyk/orlyk.htm ).

Факти вказують на те, що якобінський націоналізм був етнічним, при цьому «абсолютною байдужістю в питаннях походження» вирізнявся не він, а саме дореволюційна феодальна система, як ми дізнались з цитованих вище досліджень О.Субтельного і В.Старосольського, до речі, організатора і лідера «Українських січових стрільців».

Що стосується расового питання, до якого французи стали байдужими начебто у XIX ст., то насправді революція не змінила принципово нічого. Рівень нехтування расовою чистотою з боку французів був високим і в часи абсолютизму. Яскравим прикладом є історія канадських метисів, яка починається ще в XVII ст.:

«Також через брак європейських жінок, англійці і шотландці теж вступали в статеві зв’язки з індіанськими жінками. Проте, ставлення до подібних зв’язків навіть в середовищі першопрохідців було зовсім інакшим, ніж у французів. Англійці з презирством ставились до такого роду союзів, які переважно носили випадковий характер і не афішувалися. На відміну від французів і франкоканадців, що з теплотою, піклуванням і співчуттям ставились до своїх бідних і малоосвічених родичів, англійці зневажали і ненавиділи їх. Бути метисом в їхніх очах було все рівно що бути негром-рабом в США. Подібне ставлення знайшло своє вираження в назвах, які франко- і англомовні метиси отримували від своїх батьків. Французи називали своїх дітей «bois-brûlé» (буквально «обпалене дерево» або «gens-de-couleur» кольорові люди), англійці ж вигадали «halfbreeds» (буквально «напівкровки»), так само вони називали і собак з домішкою вовчої крові» ( http://ru.wikipedia.org/wiki/Канадские_метисы ).

В результаті англомовних метисів було всього 20% проти 80% франкомовних. І французька революція тут зовсім ні до чого, оскільки це змішування почалось ще в XVII ст.. Щодо расового змісту поняття нації, то революція принаймні не включала до нації кольорових, відтак нація фактично складалася з білих людей. Про це чітко і лаконічно пише Альбер Собуль, керівник кафедри історії Французької революції в Сорбонні, директор інституту історії Французької революції (при Сорбонні): «Кольорові не були допущені в націю…» (Альбер Собуль. «Проблема нації в ході соціальної боротьби в роки Французької буржуазної революції XVIII століття», «Нова и найновіша історія», 1963, № 6. – С.43-58.).

Переселення кольорових у Францію і поняття «чорних французів» з’явилось ближче до середини XX століття, тобто через півтора століття після революції: «Із заходу наступає на Европу чорна небезпека у Франції, яка постійно посилюється передусім на полудні. Початок дала війна, докінчують спроваджувані чорні робітники. У Парижі нараховують вже по Айкштедту 200 000 мішанців. В новій французькій літературі виступають «чорні французи» (Р.Єндик «Кольорові раси та їх вплив на українські расові елементи», Число 2136 газети “ЧАС” від 21 квітня 1936. Сторінка 3 http://ntz.org.ua/?p=1050 ).

Доктор Єндик зазначає, що переселенню і змішуванню «початок дала війна». Якщо хтось не розуміє, то це Перша світова війна (початок XX ст.), а не революційні війни (кінець XVIII ст.), з яких, згідно ствердженням деяких фантазерів, почалось змішування і підміна етнічного розуміння народу.

Франція і гаїтянська революція

Воістину незрозуміло, на підставі чого опоненти намагаються пов’язати гаїтянську революцію із французькою революцією, а точніше покласти на останню відповідальність за події на Гаїті. Головним чином йдеться про надання політичних прав вільним кольоровим, що було оголошено 4 квітня 1792 року і нібито спровокувало гаїтянську революцію, хоча насправді вона розпочалась ще в 1791 році. При цьому не враховується ще ряд фактів. По-перше, цей акт був прийнятий при монархії і його санкціонував особисто Людовік XVI. Король міг не робити цього, так само як відмовлявся підписувати деякі інші закони. Але Людовік легко санкціонував закон, тому неможливо перекласти з нього відповідальність на абстрактних «революціонерів». По-друге, даний акт був лише повторенням того, що роком раніше роялісти вже зробили на Гаїті, зрівнявши вільних кольорових з білими:

«Плантатори вжили ряд негайних заходів. 11 вересня 1791 р. провінційне зібрання Заходу визнало політичну рівноправність вільних негрів і мулатів (з білими), щоб залучити їх до боротьби проти повсталих рабів» (Писаный Д.М. Поросль «дерева свободы». http://intkonf.org/pisanyiy-dm-porosl-dereva-svobodyi-k-205-letiyu-obrazovaniya-pervogo-nezavisimogo-gosudarstva-v-latinskoy-amerike ).

Як бачимо, реакціонери не були надто «расово свідомими» і вони йшли на все аби утримати владу. Так само і революційний акт 1792 року, і декрет 1794 року про скасування рабства в колоніях були покликані заспокоїти кольорове населення, схилити на свій бік і таким чином утримати колонії під контролем Франції. Спроби виставити війну Іспанії та Великобританії проти Франції на теренах Гаїті, як війну «білих проти чорних» є грубим перекрученням дійсності. Іноземні монархії мали на меті захопити Гаїті, а не допомагати французькому населенню. Вони залучали на свій бік лідерів чорних повстанців на чолі з Туссеном-Лувертюром і радо постачали їм зброю. Не бачу сенсу художньо описувати як жахливо негри вбивали за допомогою цієї зброї білих, але зауважу, що вони це робили за допомогою монархій – друзів Людовіка XVI та його емігрантської кліки: «Коли в 1793 році почалась війна між Іспанією і Францією, лідери чорношкірих перейшли на бік Іспанії, яка стала постачати їм зброю, боєприпаси і пообіцяла в разі перемоги скасувати рабство» ( http://ru.wikipedia.org/wiki/Туссен-Лувертюр ).

Шляхом прийняття декрету 1794 року про скасування рабства в колоніях, Франції вдалось залучити повстанців на свій бік і звільнити Гаїті від присутності британсько-іспанських військ, після чого острів залишався колонією Франції, в якій керував французький губернатор. Проте у 1801 році прийнята місцевими жителями гаїтянська конституція проголосила острів автономією. Французька республіка відмовилась визнати цю конституцію і направила на Гаїті війська. В ході наступної війни республіканські війська зазнали поразки від чорних повстанців і союзної до них Великобританії: «…британська блокада позбавила французів можливості доставки підкріплень на острів» ( http://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/1118542 ).

Саме завдяки британським «захисникам білих» республіканська армія, що протистояла неграм, була майже повністю знищена, Франція остаточно втратила Гаїті, а біле населення піддалось терору з боку чорних повстанців, на боці яких виступила британська монархія. Надалі рабовласництво в інших колоніях фактично зберігалось при як республіці (існувала не до 1804, а до 1815 року), так і при реставрації монархії до 1848 року. Проте це пояснюється зовсім не «расовою свідомістю» республіканців або роялістів, а елементарною економічною вигодою, що отримував з рабства правлячий клас і від чого він довгий час не міг відмовитись на користь прогресивнішого господарства.

Неможливо зрозуміти з якою саме проблемою пов’язують антиреволюційні письменники оперу «Дари свободі», але твердження про те, що Жорж Ваше де Лапуж вважав саме французьку революцію «расовою катастрофою» не відповідає дійсності. Він писав, що в період «після революції» до влади прийшли нижчі елементи, а це як нам відомо були контрреволюціонери, в т.ч. пізніше реставратори монархії. Натомість провідників революції Лапуж зараховував до нордичної раси, перемогою нижчої раси назвавши очевидно контрреволюційний переворот, в результаті якого було знищено нордичний революційний провід:

«Велика французька революція, на чолі якої переважно стояли блондини, лише узаконила антропологічний факт – перемоги більш чисельних короткоголових над довгоголовими блондинами» (Цитата Лапужа з праці Г. Е. Грумм-Гржимайло. К вопросу о народах белокурой расы в Средней Азии, 1899 http://velesova-sloboda.org/antrop/raciology-02.html ).

Конспірологія головного мозку

Наступна нісенітниця – це твердження, що якобінці були «олігархічним клубом, увійти до якого було неможливо не тільки для пролетарів, але й для переважної більшості відносно заможних людей». При цьому самі автори тези наводять дані, що члени клубу повинні були робити внески 24 ліври щорічно, а при вступі ще 12 ліврів. Не схоже, щоб робітники були олігархами, але сплачувати такі суми було їм цілком по силах: «Денний заробіток паризького робітника складав від 1 до 2 ліврів» (Первая большая инфляция: Франция, 1790-е годы, http://profi-forex.org/read.php?id=6&page=6 ).

Тобто робітник міг заробляти від 360 до 720 ліврів на рік. 24 ліври на рік складають не надто велику частину цих сум, а 12 ліврів при вступі тим більше. І цей заробіток стосується лише наймитів. А дрібні власники і більш заможні громадяни ще легше могли собі дозволити бути членами клубу. Проте це були не єдині обмеження до вступу в якобінський клуб. Ще були вимоги до розумового рівня і грамотності кандидатів. Такою була кадрова політика якобінців, що мала на меті зберігати інтелектуальний і освітній рівень клубу на належній висоті. Але на противагу якобінському елітаризму, клуб кордельєрів проводив егалітарну політику, до нього приймали всіх охочих без обмеження, навіть неписемних і без сплати внесків. Лідерами цього клубу були знамениті лідери революції Жан-Поль Марат, Жорж-Жак Дантон і Камілл Демулен.

Серед лідерів якобінського клубу не було жодного представника великої буржуазії, тобто нікого з ймовірних «олігархів». А те, що герцог Орлеанський та інші заможні дворяни і буржуа, які щиро підтримували революційно-демократичні ідеї якобінців і самі були членами клубу, жертвували партії великі суми не говорить ні про що погане. Навпаки це вказує на те, як завдяки прогресивній ідеології революціонерів деякі представники заможних класів безкорисливо стали на бік французького народу і переймалися його долею.

Решта антиреволюційних аргументів в галузі конспірології не має під собою взагалі жодного ґрунту. Не наводиться ніяких даних про причетність тих чи інших лідерів революції до масонських лож, проте з переконливим виглядом стверджується, що «відкидати це просто безглуздо». Важко коментувати ці нічим не підкріплені твердження, бо саме вони і є безглуздими.

Конспірологи мають здатність пов’язувати з масонством і єврейством не лише французьку революцію, а взагалі будь-які події і будь-яких людей. Едуард Дрюмон, хоч і хороша людина, але він не наводить жодних доказів чи посилань з приводу начебто єврейського походження Жана-Поля Марата. Напевно шановний Дрюмон страждав параноєю. Ще смішнішим виглядає посилання на «Протоколи сіонських мудреців», складених російськими монархістами, через що в них і згадується ненависна французька революція.

Спроба виставити Максиміліана Робесп’єра маріонеткою таємничих «жидомасонів» не потребує критики просто тому, що не містить ніяких аргументів, крім багатої фантазії конспірологів. Значно більше такої літератури написано наприклад про Адольфа Гітлера, який начебто був маріонеткою масонів, американців, капіталістів, жидів (потрібне підкреслити) і це викликає лише поблажливу посмішку. Однак наведені шанувальниками конспірології цитати, які описують діяльність і промови Робесп’єра, добре свідчать про те, як завзято лідер революції боровся проти контрреволюційної буржуазії, за що і був страчений.

Євреї до і після реставрації

Почати треба з того, що ставлення до євреїв в дореволюційній Франції було виключно релігійним, а не якимось расовим. Наприклад марранів не урівнювали з корінним населенням не «через їх специфічне расове походження», а тому що вони в тій чи іншій мірі зберігали вірність іудаїзму і вирізнялись як окрема етно-релігійна група, що мігрувала з Піренеїв. На противагу іммігрантам марранам, всі євреї «правильно» вихрещені у Франції не піддавалися ніяким утискам з боку влади. Всі нащадки хрещених євреїв починаючи з далекого середньовіччя мали рівні права з іншими підданими короля і нічим не утискались. Крім добровільних хрещень з метою увійти в гойське суспільство, широко поширеною була практика масових насильницьких хрещень:

«Хрестоносці, ще при підготовці до 1-го хрестового походу (1096), що оголосили масове хрещення євреїв однією з головних цілей релігійного руху, в роки перших трьох походів піддали насильницькому хрещенню багатьох євреїв в общинах Франції, Лотарингії… Та сама участь спіткала багатьох євреїв Франції під час таких званих походів пастухів (1251 р. і 1320 р.). (…) Так, євреї південної Франції піддались примусовому наверненню в період Альбігойських війн (1209-29). В 1236 р., коли банди хрестоносців розгромили єврейські общини Анжу, Пуату та інших областей Франції, частина євреїв врятувалась, прийнявши хрещення… (…) …самі церковні власті в папських володіннях в Італії (Рим, Анкона, Феррара) і на півдні Франції (в районі Авіньйона) офіційним порядком забирали у батьків єврейських дітей для хрещення аж до встановлення на цих територіях влади революційної Франції». (Насильственное крещение. Краткая еврейская энциклопедия [КЕЭ], том 4, кол. 573–578. http://www.eleven.co.il/article/12238 ).

Як бачимо, дореволюційна Франція не дуже переймалася «специфічним расовим походженням» євреїв і дозволяла навіть насильницьке хрещення, самотужки інфільтруючи їх у французьке суспільство. Що могли досягали ці хрещені євреї у феодальному суспільстві? Всього, аж до дворянських титулів і вищих державних посад. Показовою є історія Мішеля Нострадамуса, який жив у Франції ще в XVI столітті.

Батьки Мішеля де Нотрдама були «євреями, що прийняли християнство, освіченими і заможними людьми. Позиція світської влади Франції по відношенню до хрещених євреїв була доволі м’якою… (…) В 1564 р. Катерина Медичі і Карл IX відвідують провісника в Салоні і потім запрошують на зустріч в Арль, де призначають його королівським медиком і радником» ( http://wapedia.mobi/ru/Нострадамус ).

Відчули королівську ласку і єврейські нащадки Нострадамуса: «Старший син Нострадамуса виправдав надії, що покладав на нього батько. Цезар став автором історії Прованса. Людовік XIII подарував Цезарю Нострадамусу дворянський титул (кавалера) і звів його в камергери двора. (…) Старша дочка, Мадлен, вийшла заміж за кавалера Поля де Шокен…» ( http://www.liveinternet.ru/community/1726655/post85985462 ).

Історія Нострадамусів це не виключення, а яскравий приклад того, що хрещені євреї ніяк не утискались в правах. Вони ставали королівськими лікарями, радниками монархів, отримували дворянські титули, а їхні дочки видавалися заміж за французьких дворян без жодного огляду на походження. Як вже було зазначено, феодальний правлячий клас не керувався щодо євреїв ніякими «расовими ідеями», хоч би як не намагались це тепер вигадати різні фантазери.

Далі революції ставлять в провину закон про надання євреям цивільних прав, що був прийнятий Установчими зборами 28 вересня 1791 року. До цього лише «забувають» додати, що на той час Установчі збори повністю складались з роялістів і саме вони голосували за цей закон. Ну і звичайно «мучень європейської цивілізації» Людовік XVI особисто санкціонував цей закон. Можна спробувати заперечити, що він нібито був заручником і його змушували це робити. Та це буде неправдою. Наступного року, після того коли Бурбон ще встиг підписати закон про надання прав вільним кольоровим, він категорично відмовився санкціонувати декрет національного зібрання проти емігрантів і бунтівних священників, а також, користуючись королівським повноваженнями, розпустив нав’язане йому патріотичне міністерство ( http://ru.wikipedia.org/wiki/Людовик_XVI ).

Очевидно він свідомо йшов на цей крок і знав що це призведе до повстання та ліквідації монархії. Видно захист емігрантів і бунтівних священників був для короля принциповою справою, але він не мав нічого проти емансипації євреїв і чорних, тому легко підтримав ці рішення.

Критики революції знову і знову примудряються публікувати цитати, які прямо суперечать їх власним розповідям, наприклад цей висновок Л.Тихомірова: «Отут, однак, євреїв виручив 9 Термідора 1794 року. Робесп’єр був повалений і страчений. Тріумфували помірковані елементи. Питання про заборону єврейства само собою скасувалося, а Конституція III року Республіки дала євреям рівноправність» (Лев Тихомиров. Религиозно-философские основы истории. http://hvac.livejournal.com/245234.html ).

Єдина помилка в тому, що якобінська диктатура тут розглядається як якийсь епізод, хоча це була кульмінація революції, а якобінці і Робесп’єр розглядаються як незначна частина революціонерів, хоча це були основні і ледь не єдині справжні революціонери у Франції того часу. Цілком вірно, що контрреволюція усунула загрозу від єврейства і надала йому справжню емансипацію у вигляді нової конституції, а також чималу владу через піднесення великої буржуазії.

Антиреволюційними пропагандистами дуже активно цитується «Краткая еврейская энциклопедия» з сайту «Электронная еврейская энциклопедия», в т.ч. уривки про участь окремих євреїв у революції, а також становище іудаїзму під час якобінських релігійних експериментів. Треба звернути увагу на те, що дане цитування є надто вибірковим і достовірність матеріалу цієї енциклопедії є дуже сумнівною, тому мало про що свідчить, хоча на його підставі дехто стверджує, що іудейська конфесія від якобінців «фактично не постраждала». Щоб відновити справедливість і побачити більш повну картину становища євреїв під час якобінської диктатури, звернемось до того самого джерела:

«Особливо сильним переслідування піддавався іудаїзм в Ельзасі і Лотарингії. Так, в Метці надгробки з єврейських кладовищ були вжиті на будівництво. В червні 1794 р. власті міста Саверна постановили зруйнувати всі єврейські надгробні пам’ятники, оголосивши їх «проявами фанатизму». 22 листопада 1793 р. рада Страсбурзького округу постановив заборонити обрізання і носіння бороди; була також видана постанова спалити всі єврейські книги. В липні 1794 р. в двох округах Ельзаса були арештовані всі служителі культу… Бували випадки, коли натовпи вривались в синагоги і спалювали релігійні книги (в офіційних звітах писали: «Піддавали їхні брехливі книги вогню патріотичних багать»).

Загострення внутрішніх протиріч у Франції, війна з країнами учасниками антифранцузької коаліції створили складну ситуацію в країні; видавались декрети і розпорядження влади, від яких євреї страждали більше за інші прошарки населення. Так, 16 жовтня 1793 р. був прийнятий закон, що наказував арештовувати всіх осіб, що родились на території країн, з якими Франція знаходилась у стані війни. На початку 1794 р. власті Парижу розпорядилися, щоб всі іноземці і дворяни залишили місто. Деякі євреї на підставі нових законів були відправлені в тюрму або вислані з Парижу. Закон про максимум, прийнятий в 1793 р., часті реквізиції у представників великої буржуазії і взагалі вся егалітарна політика якобінського уряду М. Робесп’єра в 1793-94 рр. мали тяжкі наслідки для багатьох євреїв. Деякі революційні діячі звинувачували євреїв у спекуляціях. Так, представник Конвенту в Рейнській і Мозельській арміях Бодо писав, що «євреї вважають за краще гроші, аніж любов до Франції і жалюгідні забобони вказівкам розуму». Л.Карно, голова революційного уряду, відповідальний за оборону країни, стверджував, що євреї займаються спекуляцією на полі битви і збагачуються за рахунок скарбниці. Народний голова при Північній армії Лоран забороняв євреям слідувати за армією.

В Ельзасі євреїв звинувачували в незаконних операціях з державними позиками, махінаціях при продажу і купівлі маєтків емігрантів, в забороненому законом вивозі золотих і срібних монет. В Ельзасі антиєврейські настрої були всезагальними. Так, 17 жовтня 1793 р. якобінський клуб Страсбурга вимагав вигнання всіх євреїв з міста.

Після приходу до влади якобінців на початку червня 1793 р. багатих євреїв Бордо і Байонни звинуватили у зв’язках з жирондистами, в стосунках з емігрантами, в недостатньому революційному завзятті. Деякі з них були оштрафовані на великі суми. Так, банкір Пачьото повинен був заплатити траф 2 млн. 120 тис. ліврів, торгівці брати Раба – 500 тис. ліврів; відомий єврейський громадський діяч А.Фуртадо, тісно пов’язаний з жирондистами, був змушений тікати з Бордо, побоюючись арешту. Декілька євреїв було страчено. Були відправлені на гільйотину два сини барона Л.Калмера (?-1784), єврея з Ганновера, який розбагатів у Франції на постачанні в армію і купив собі баронський титул; один з них, рояліст Л.Б.Калмер (1750–94), лейтенант гренадерського батальйону Національної гвардії, був страчений в червні 1794 року за звинуваченням в «підтримці крайніх роялістів і прибічників контрреволюції» [як бачимо серед французьких євреїв були і дворяни, і роялісти – Авт.]…

Після падіння якобінської диктатури в липні 1794 р. припинились нападки на єврейську буржуазію, припинив піддаватись переслідуванням іудаїзм; так, 4 серпня 1794 р., скоро після падіння М.Робесп’єра, євреї Фонтенбло попрохали дозволу відкрити в місті синагогу» (КЕЭ, том 9, кол. 343–355, http://www.eleven.co.il/article/15501 ).

Якобінці, хоч і не були ідеологічними антисемітами, але врешті-решт почали проводити антибуржуазну політику і не схвалювали іудаїзм. Тому по факту виходило, що під час якобінської диктатури євреї зазнали чималих репресій, від яких їх врятувала тільки буржуазна контрреволюція.

Цікаво, що термідоріанським репресіям був підданий і якобінець Наполеон Бонапарт. Саме тут слід відхилитись від теми і розглянути особу Наполеона, щоб потім перейти до його політики щодо євреїв. Сучасні ненависники революції намагаються представити видатну особистість Наполеона як контрреволюціонера, відновника монархії і т.п. Чи так це було насправді? А насправді майбутній імператор «захоплено вітав революцію; в 1792 вступив до Якобінського клубу. (…) Публіцистичні твори Наполеона періоду Революції («Діалог про любов» – «Dialogue sur l’amour» 1791, «Вечеря в Бокері» – «Le Souper de Beaucaire» 1793) кажуть про те, що він поділяв тоді якобінські настрої. (…) …написав памфлет «Вечеря в Бокері» (видано за державний рахунок), в якому виступив переконаним прибічником якобінців. (…) Після контрреволюційного перевороту 9 термідора (27 червня) 1794 року за зв’язки з якобінцями відсторонений від посади, арештований і 15 вересня звільнений з армії» (Біографічний збірник «Наполеон Бонапарт» http://www.hrono.info/biograf/bio_n/napoleon1bon.php ).

Імперія Наполеона, проголошена в 1804 році, хоч і передбачала передачу імператорського сану в спадковий спосіб, не скасовувала республіку, а була її продовженням:

«У відповідності до сенатус-консульта від 18 травня, «управління республікою ввіряється імператору, який приймає титул імператора французів». Імператор був повинен давати присягу французькому народу, що звучала так: «Клянусь підтримувати цілісність території республіки, …поважати і змушувати інших поважати рівність в правах, політичну і громадянську свободу, безповоротність продажу національного майна, не накладати ніяких податків і не стягувати ніяких зборів, як тільки в силу закону, …керувати, маючи на увазі єдино тільки інтереси, щастя і славу французького народу». Як слідує з тексту документу, імперія не скасовувала республіки, а імператор клявся захищати права і свободи, завойовані в ході революції. (…) Загальновживаним висловом того часу було «імператор Республіки» або в найгіршому разі «імператор французів». Звання імператора повинне було сприйматись як особлива форма визнання видатних військових перемог Наполеона і його заслуг перед Батьківщиною. На монетах, печатках, офіційних документах періоду імперії значилось: «Французька республіка. Імператор Наполеон I». Такий дивний на перший погляд титул імператора з республіканським устроєм держави пояснюється тим, що імператор був носієм вищої влади – правителем держави, тоді як сама держава була влаштована у відповідності з республіканськими ознаками – були проголошені громадянські права і свободи, представницькі органи і т.д. Таким чином новий суспільний лад, створений Наполеоном, зберігав права народу і державні справи залишались «народною справою (буквальний переклад латинського виразу республіка). Як і раніше відзначались річниці взяття Бастилії і проголошення Республіки, які були офіційними загальнонаціональними святами. 14 липня 1804 р., тобто в рік проголошення імперії, головне свято революції було відмічено з надзвичайною пишнотою і торжеством» (Семенов C.Б. “Консульство и империя Наполеона Бонапарта” http://nauka.ssu.samara.ru/HIST/STAT/SEMENOV/sect6.html ).

Яким було ставлення наполеонівської республіки до євреїв?

«Він [Наполеон] заявив: «Уряд не може бачити, як нація, принижена і опущена, здатна на всілякі підлості, оволодіває двома чудовими департаментами старого Ельзасу. Євреїв треба розглядати як націю, а не секту; це нація в нації… Їх неможна поставити в один ряд з протестантами чи католиками; до них треба застосовувати не цивільне право, а політичне, бо вони не громадяни… Я хочу забрати в євреїв, принаймні, на відомий термін, право брати під заставу нерухомість». (…) 30 травня 1806 р. був опублікований імператорський декрет, який оголошував, що виконання судових постанов про стягнення боргів на користь євреїв у восьми східних департаментах відкладається на рік. (…) 17 березня 1808 р. були опубліковані два імператорські декрети. Один з них забороняв євреям займатись торгівлею без дозволу префекта департаменту і селитись в департаментах Верхнього і Нижнього Рейну; в інших департаментах євреям дозволялось селитись тільки в тому випадку, якщо вони збирались зайнятись землеробством. Заборонялось також виставляти замість себе заступників при рекрутських наборах. Декрет скасовував відстрочку при стягненні боргів на користь євреїв, однак в ряді випадків позики не підлягали поверненню. Декрет повинен був діяти протягом десяти років за умови, що «після закінчення цього часу і в силу інших заходів по відношенню до євреїв не буде більше різниці між ними та іншими громадянами» (КЕЭ, том 9, кол. 343–355 http://www.eleven.co.il/article/15501 ).

Щоб продовжити розповідь про подальші зміни в житті євреїв, слід приділити увагу наступному процесу зміни влади у Франції. Проти французької республіки протягом багатьох років воювала коаліція європейських монархій, на боці якої виступали емігранти-роялісти на чолі з Бурбонами і монархічні повстанці всередині Франції. Врешті-решт Бонапарт був переможений, Франція захоплена інтервентами, які привезли з собою маріонеткового Бурбона та дворян-емігрантів – роялістських втікачів часів революції. Нові-старі правителі швидко організували владний союз дворянства і великої буржуазії, що був закріплений хартією 1814 року і позбавляв народ будь-якої можливості впливати на безмежну владу класу багатіїв:

«Хартія 1814 р. юридично закріпляла політичний компроміс між дворянством і великою буржуазією» (Сборник «Всемирная история. Энциклопедия. Том 6» \\Под редакцией Н.А. Смирнова – Москва, 1959 http://historic.ru/books/item/f00/s00/z0000036/st114.shtml ).
«Всього виборців (5 000 000, що нараховувалось при Наполеоні) було за весь час хартії 1814 року від 88 000 до 110 000. Велика буржуазія стала поруч з дворянством пануючим класом країни» (Александр Рожинцев «Людовик XVIII де Бурбон. 180-летию со дня кончины посвящается» http://www.otechestvo.org.ua/hronika/2004_10/h_01_01.htm ).
«Законодавчий корпус (парламент) створювався за англійським зразком і на аристократичній двопалатній основі, що повинно було укріпити політичний союз великої буржуазії і дворянства (Милехина Е. История государства и права зарубежных стран, М. 1998. http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Pravo/mileh/11.php ).
«Хартія була покликана забезпечити політичне домінування в державі дворянської аристократії і нової буржуазної еліти» (История государства и права зарубежных стран. Под редакцией профессора Н.А.Крашенинниковой. – М., 1998. http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Pravo/istrp/36.php ).

Але реставрація Бурбонів не пройшла так просто. Народ виявив незадоволення і страх навіть перед частковим відновленням феодальних порядків і дужчим гнітом капіталу. Це зумовило успіх повернення Наполеона на «сто днів»: «1 березня 1815 р. він [Наполеон] висадився на півдні Франції, був зустрінутий урочисто значною частиною населення – особливо селянами, робітниками, дрібною буржуазією, солдатами, офіцерами, – швидко зібрав доволі значну армію і висунувся на Париж. Його особистий деспотизм був забутий; його вітали як представника революції, що йшов звільнити країну від тиранії Бурбонів. Людовік втік, і Наполеон знову став імператором, але ненадовго. 22 червня 1815 р., після поразки при Ватерлоо, Наполеон знову підписав в Парижі зречення престолу на користь свого сина і хотів відправитись в Америку, але по дорозі був схоплений англійцями. Союзники вдруге вступили в Париж і вдруге вслід за ними – в їхньому багажі, як казали тоді, – повернувся Людовік» (История Франции http://www.vehi.net/brokgauz/all/108/108662.shtml ).

Остаточне падіння Наполеона означало остаточне падіння республіки. У Франції була реставрована монархія на чолі з багажними Бурбонами, до влади повернулись ті самі емігранти часів революції, найлютіші вороги республіки – з точки зору антиреволюційних апологетів – найкращі захисники інтересів французів. Це був справжній тріумф «правого опору»! Здійснилось все, за що боролись роялісти-емігранти на боці антифранцузьких коаліцій, все за що воювала Вандея і шуани. То якими були результати перемоги цих ультраправих воїнів? Як вже було видно з посилань вище, до влади разом з дворянами стала велика буржуазія, але також різко змінилося становище євреїв, з приводу чого є чимало відомостей. Давайте докладніше розглянемо єврейське питання в період реставрації монархії (1815-1848 рр.).

Почнемо з кількості населення: «…у Франції перед революцією проживало приблизно 50 тис. євреїв» (А.Фридман. Попытки решения еврейского вопроса во Франции и Речи Посполитой в 1788-1792 гг. http://www.beljews.info/ru/article_eman.php ).

За час існування республіки кількість євреїв не тільки не зросла, а навіть зменшилась і незадовго до реставрації монархії складала менше 50 тис. осіб, проте значно збільшилась після повернення Бурбонів в 1815 році: «Так, в 1808 р. єврейське населення Франції становило 46 663 чоловік, в 1831 р. – 63 142 чоловік, в 1851 р. – 73 965 чоловік… (…) …єврейське населення Парижу, що становило в 1808 р. 2773 чоловік, в 1861 р. – 14 867 чоловік (КЕЭ, том 9, кол. 355–366, http://www.eleven.co.il/article/15502 ).

Перші єврейські депутати парламенту так само з’явились при реставрованій монархії: «Першим депутатом-євреєм був Б.Фульд (1792-1858), що засідав в палаті депутатів в 1834-1842 рр. (…) В 1842 р. в палату депутатів було обрано три єврея: А.Фульд, І.А.Кремьє, М.Г.Серфбер (1792-1876), підполковник французької армії. За виключенням республіканця І.А.Кремьє, всі інші депутати-євреї були монархістами. (…) Перші депутати-євреї вважали себе представниками свого народу і часто виступали з вимогами скасування окремих антиєврейських обмежень у Франції, захищали євреїв в інших країнах. …добились скасування в 1846 р. так званої єврейської присяги».

Виходячи з того, як дехто розхвалює діячів «роялістського опору», на відміну від республіканців, вони були напевно неймовірними расистами та антисемітами. З огляду на цю фантазію, ми мусимо припустити, що після взяття влади 1815 року роялісти повинні були б позбавити євреїв прав, а не допускати їх в парламент, повинні були б виселяти євреїв, а не запускати тисячами в країну… Та це ще квіточки. Замість того щоб скасувати закон про емансипацію євреїв, провідники «правого опору» скасували антисемітські декрети Наполеона, причому це зробила саме палата дворян, в той час як палата депутатів вимагала продовжити дію декрету. Так само, не зважаючи на протести депутатів, дворяни надали державне фінансування іудаїзму. Тим часом до вищої влади в країні пробивалась єврейська буржуазія. Звернемось до фактів:

«Католицька релігія була оголошена державною, проте була надана релігійна свобода всім французьким громадянам, і права євреїв не утискались. В 1818 р. сплив термін дії антиєврейського декрету Наполеона. Адміністрація ряду населених пунктів Ельзасу вимагала його продовження і навіть пропонували запровадити нові антиєврейські обмеження… В палату перів і в палату депутатів було подано декілька петицій щодо продовження строку дії декрету. Незважаючи на те, що палата депутатів підтримала доповідь представника петиційної комісії, який рекомендував продовжити строк дії декрету, палата перів [дворяни, яких призначав король – Авт.] висловилась за його скасування, і декрет 1808 р. втратив силу закону. (…)

…13 листопада 1830 р. уряд просив палату депутатів асигнувати 15 тис. франків на допомогу «єврейському культу». Незважаючи на спротив депутатів, уряд схвалив виділення цієї суми. Після бурхливих дебатів палата перів також постановила, що з 1 січня 1831 р. «служителі іудейського культу будуть утримуватись за рахунок державної скарбниці». В роки правління Луї-Філіпа Франція захищала своїх громадян-євреїв і в інших країнах. Так, в 1835 р. уряд Франції оголосив недійсним договір з Базельським кантоном (Швейцарія), оскільки місцева влада заборонила євреям міста Мюльгаузен купувати землі на території Швейцарії. Луї-Філіп заявив з приводу цього рішення, що він «щасливий викласти Європі урок справедливого ставлення до євреїв».

Нападки на євреїв різко посилились з початку 1840-х рр.. Широке незадоволення різноманітних верств населення – дрібної, середньої і навіть частини великої буржуазії, інтелігенції, робочого класу – правлінням «короля банкірів» Луї-Філіпа призвело до різкої критики короля і його оточення, в якому єврейські банкіри грали помітну роль. Найбільше ненависті викликав Д.Я. Ротшильд… Так французький соціаліст-утопіст Ш.Фурьє ставився до євреїв дуже вороже і практично ставив знак рівності між капіталістами і євреями. Один з його учнів, А.Туссенель, написав книгу «Євреї – королі доби»; в ній він доводив що євреї керують Францією, що вони винуваті у всіх сучасних проблемах країни, що «грошова аристократія», яку, з точки зору автора, слід назвати єврейською аристократією, «все глибше вростає в ґрунт Франції, давлячи одною ногою королівську владу, а іншою ногою народ». В 1846 р. анонімний автор опублікував брошуру «Дивна і повчальна історія Ротшильда І, короля Франції», що користувалась колосальною популярністю… Революцію 1848 р. найбільший теоретик анархізму П.Ж. Прудон визначив як зміну влади однієї групи єврейських експлуататорів іншою» (КЕЭ, том 9, кол. 355–366 http://www.eleven.co.il/article/15502 ).

В цьому теж винна революція? Ні. Вся влада після 1815 року належала правим… Ось за цей монархічно-плутократичний рай на чолі з королем Ротшильдом І в результаті боровся славетний роялістський опір. Бурбони та їхній дворянський кагал були не лише маріонетками іноземних монархій, яких привезли інтервенти в своєму багажі, але і успішно обслуговували у Франції інтереси єврейських банкірів:

«…банк «Ротшильд Фрер» став основною фінансовою опорою королівського дому Бурбонів» (Иосиф Кременецкий. Финансовая и благотворительная деятельность семьи Ротшильдов. http://www.usfamily.net/web/joseph/rotshilds.htm ).

Після ознайомлення з даними фактами, справді дивно, як шанувальники цих виродків можуть мати нахабство в чомусь звинувачувати республіку, революцію, а тим більше якобінську диктатуру!

Релігійні експерименти революції

Не маю на меті ідеалізувати релігійну політику французьких революціонерів, проте до цього питання треба підійти об’єктивно, а не так як це роблять прихильники «старого режиму».

Запроваджений в 1790 році «цивільний устрій духівництва» не передбачав участі у виборах служителів виключно католиків, передусім тому, що населення країни і так було католицьким, а представники інших конфесій переважно не були громадянами, в т.ч. євреї. Тому розповіді про єврейську громаду, яка могла обирати католицького священика це маячня. Людовік XVI на той момент ще не встиг підписати роялістський закон про надання прав іудеям. При цьому хрещені євреї у своїх правах нічим не відрізнялись від французів і до революції. Таким чином цивільний устрій духівництва не змінив принципово нічого, крім того, що позбавив французьку церкву від диктатури Ватикану.

Твердження про те, що священиків репресували за відмову присягнути цивільному устрою не відповідає дійсності. Цей декрет було прийнято в листопаді 1790 року. А репресії почались лише після декрету січня 1792 року щодо тих, хто відмовився присягнути нації, до чого цей декрет власне і зобов’язував ( http://www.slovopedia.com/14/194/1011694.html ).

«Культ розуму», якому присвячено так багато місця в критиці революції, не проіснував довго, атеїсти були невдовзі розгромлені провідниками революції: «Коли утворилась течія ворожа християнству і було влаштоване святкування на честь Розуму (10 листопада), Робесп’єр виголосив в якобінському клубі (21 листопада) сильну промову проти атеїстів і «крайніх». Незважаючи на це, паризька общинна рада постановила закрити церкви в Парижі. Тоді, 6 грудня, Робесп’єр і Дантон постановили заборонити всі дії, спрямовані проти свободи богослужіння. 12 грудня Робесп’єр виступив проти Анахарсіса Клоотса, який разом з Шометом, запропонував замінити католицизм культом розуму. Почалась очистка клубу якобінців: Клоотса і його друзів виключили з клубу. В самий розпал терору католицьке богослужіння, завдяки Робесп’єру, продовжувалось; в соборі Notre-Dame молились за Робесп’єра; цензура суворо стежила за атеїстичними творами і нападками на церкву» («Робеспьер». Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона, http://larevolution.ru/BE-Robespierre.html ).

Якобінці продовжили боротьбу проти атеїзму за свободу релігій, а пізніше запровадили «культ вищої істоти», який можна вважати одним з прообразів позитивного християнства: «В якобінському клубі Робесп’єр рішуче засудив антирелігійну пропаганду. (…) Конверт видав маніфест до народів Європи, складений Робесп’єром. В ньому говорилось: «Ваші повелителі обманюють вас, кажучи, що французька нація переслідує всі релігії, що ми замінили культ божества культом декількох людей. Вони малюють нас у ваших очах ідолопоклонниками або безумцями. Це неправда. Французький народ і його представники поважають свободу всіх культів і не піддають гонінню жодного з них». (…) Робесп’єр став проповідувати створення нового культу верховної істоти, який був чимось на кшталт очищеного християнства. На фронтонах храмів замість напису «Храм розуму» тепер стояли слова: «Французький народ визнає існування верховної істоти і безсмертя душі». (…) Після промови Робесп’єра під музику була спалена «гідра атеїзму». Опудала, які зображували атеїзм, символи честолюбства, егоїзму і гордині, були спалені Робесп’єром… (…) Духовенство стало стверджувати, що верховна істота є в кінцевому рахунку ні що інше, як християнський Бог, і розцінювало це свято як перехідну сходинку до прославлення Христа. До того ж день свята верховної істоти виявився днем Трійці, і віруючі йшли на свято з чотками і молитвениками в руках. Слухаючи промови Робесп’єра, віруючі молились Христові» (Е.Андреева «Культ верховного существа» http://bibliotekar.ru/andreeva/34.htm ).

Якщо критиками засуджується «культ вищої істоти», бо він протирічить догматам церкви, то чому не засуджується націонал-соціалістичне позитивне християнство? З точки зору католицизму чи православ’я позитивне християнство анітрохи не краще за «культ вищої істоти». Це не окрема від католицтва конфесія, а по суті окрема релігія. Так, наприклад, А.Гітлер висловлюється про «Старий заповіт»:

«Господь бачить, який ореол оточує Сатанинську Біблію» (Дитрих Эккарт. «Большевизм от Моисея до Ленина», 1924 http://nsportal.org.ua/?p=304 ).

Робесп’єр принаймні був більш політкоректним і не дозволяв собі таких висловів про священну книгу католиків, православних та іудеїв.

Також мало висвітленим є факт, що християнські священики не лише брали активну участь в революції, але і були серед найрадикальніших її лідерів: «Жак Ру – діяч французької революції, один з керівників скажених. В 1790 вікарій однієї з церков Парижу. Займаючись благочинною діяльністю, невдовзі перейшов до активної боротьби за покращення становища народних мас, виступав за запровадження смертної кари для спекулянтів і встановлення суворих законів по відношенню до хлібної торгівлі. В грудні 1792 р. був обраний членом Паризької Комуни. Після вбивства Марата (1793 р.) Ру продовжив видання його газети, в якій виступав з вимогою встановлення масового терору проти контрреволюціонерів і спекулянтів» ( http://dic.academic.ru/dic.nsf/hist_dic/13254 ).

Багато священників брали участь у революції, і звичайно це було б неможливим якби революція була антихристиянською чи взагалі антирелігійною. Навпаки, з вимог Жака Ру випливає, що він надихався ідеями християнського соціалізму.

Білий терор або хто насправді чинив геноцид

Багато місця присвячено «жахіттям революції», починаючи з взяття Бастилії, коли парижани вбили декілька служителів системи і носили їхні відрубані голови на списах. При цьому дивним чином проводяться паралелі з Варфоломіївською ніччю, під час якої католиками було знищено не декілька осіб, а 30 тисяч протестантів (за наслідками ночі 70 тисяч), а їхні голови так само носили на списах. Цікаво, чи це не «епізод геноциду французів» з боку католицької церкви? Справа не лише в тім, що при штурмі Бастилії не було нічого подібного. А річ у тому, що ідейними нащадками варфоломіївських злочинців в часи революції були саме роялісти. «Білий терор», який вони розгорнули в 1815-1816 рр., коли повернулись до влади за допомогою військ антифранцузької коаліції, був спрямований в т.ч. проти протестантів, але він ніяк не зачепив наприклад євреїв.

«На трон повернувся Людовік XVIII. Він розгорнув «білий терор», який за жорстокістю не поступався терору революційному» (Все монархи мира. Франция http://www.allmonarchs.net/france.html ).

«Білий терор (la terreur blanche) – так називається ряд жорсткостей і насильств, вчинених у Франції роялістами в 1815-1816 рр. під білими прапором Бурбонів. З повторним воцарінням Людовіка XVIII почалась крайня реакція, що прийняла розміри терору, з яким уряд внаслідок злочинної слабкості не міг впоратись. З боку роялістів почались звірства проти бонапартистів, республіканців і протестантів… Духівництво діяло спільно з емігрантами, в ім’я «престолу і олтаря» ( http://www.wikiznanie.ru/ru-wz/index.php/Террор_белый ).

«Білий терор утопив Францію в крові. Партизани-роялісти взяли на себе роль месників, діючи в «кращих» традиціях інквізиції. Репресії ударили по всіх підозрілих, а підозрювати можна було кожного – не в якобінстві, так в бонапартизмі… Королівський уряд видає проскрипційні списки. Відновлено цензуру. Сокира ката повертає гармонію і порядок. «Потрібні кайдани, кати, катування, смерть; якобінців – на плаху; необхідний рятівний страх». Коли палата перів судила відомого наполеонівського маршала Мішеля Нея, вирок виносили його товариші по зброї… Відроджуючи колишні лицарські чесноти, держава тепер спиралась на людей, здатних доходити до низькості, проявляти боягузтво, догоджати, зраджувати» (Адам Михник. Экстремисты моральной революции http://www.globalaffairs.ru/numbers/15/4515.html ).

«Друга реставрація Бурбонів принесла народу ще тяжчі лиха, ніж перша. У Франції почався «білий терор». Багато які діячі революції були убиті без суду. Так, за два дні різанини в Марселі було знищено біля 500 чоловік. Загальна кількість арештованих до серпня 1815 року досягла 70 тис. чоловік. Арештовували за підозрою в симпатіях до Наполеона, за участь в революційних подіях. Надзвичайні трибунали винесли понад 10 тис. звинувачувальних вироків з політичних справ. З державної служби звільнили біля 100 тис. чоловік. В адміністративній службі керівні посади зайняли дворяни-емігранти» (Страны Европы в период реставрации и революции (1815 – 1847) http://revolution.allbest.ru/history/00042773_0.html ).

З огляду на ці факти можна лише пошкодувати, що майбутнім організаторам «білого терору» раніше вдалось втекти закордон і уникнути революційних трибуналів. Але повернемось до хронології вигаданого фантазерами революційного «геноциду». Їм цікаво буде знати що «безпрецедентний акт насильства», як вони називають взяття Бастилії це головне державне свято Франції не лише «за нинішньої республіканської влади», але і в часи імперії Наполеона Бонапарта, з приводу чого вже було наведено посилання. Також стверджується, що нещасні захисники Бастилії були обмануті революціонерами і поголовно перебиті. Це брехня. Насправді гарнізон в’язниці складався з 82 інвалідів і 32 швейцарців, а після здачі загинули лише 7 чоловік: майор Бастилії, ад’ютант, два лейтенанти і три інваліди. І це тільки тому, що комісари не змогли впоратись з розлюченими парижанами ( http://www.r-sg.ru/page.php?p=histor_004_04 ).

Надзвичайно безглуздими також виглядають обзивання якобінського клубу «збіговиськом багатіїв» в контексті протиставлення роялістам, які переважно належали до панівного у всіх відношеннях класу, а статки дворянства були незрівнянно більшими ніж в буржуазії. Революція зрівняла французів в правах на рівні конституції і законів. Те, що рівноправність не була реалізована в повній мірі є цілком зрозумілим з практичних причин. Проте реакціонери взагалі заперечували елементарні права людини і народу. Визнання людських і народних прав революцією стало першою сходинкою до практичної боротьби за реалізацію даних принципів, що потім продовжив соціалізм. І сама французька революція привнесла чимало практичних досягнень, передусім вона скасувала станові привілеї і це був великий практичний крок до рівноправності. Що стосується виборів, то провідні революціонери боролись за загальне виборче право. Робесп’єр казав: «Хіба для того, щоб потрапити під ярмо грошової аристократії, народ зламав ярмо аристократії феодальної? Настав час заявити, що система виборів, проти якої ми боремося, виключає дев’ять десятих нації… Така в дійсності природа цієї установки, що ґрунтується на абсурдних суперечностях, які приймають багатство за міру прав громадянина» (Хрестоматия по новой истории / Под ред. А. А. Губера и А. В. Ефимова. М., 1963. Т. I. С. 163-164. http://www.humanities.edu.ru/db/msg/67089 ).

Контрреволюційний переворот 9 термідора завадив якобінцям добити ворогів народу і запровадити загальне виборче право. Проте пізніше Наполеон Бонапарт суттєво розширив кількість виборців і вона досягла 5 000 000 осіб, що складало біля половини чоловічого населення Франції (жінки тоді не мали права голосу). Тривала ця демократія рівно до реставрації Бурбонів, які позбавили голосу народ і надали його виключно дворянам і великій буржуазії, таким чином, що за весь час дії роялістської «хартії 1814 року» виборців нараховувалось від 88 000 до 110 000 осіб. Посилання з цього приводу вже наводилось вище. Надані цифри переконливо свідчать про те, хто насправді боровся проти рівноправності громадян і скасовував всі досягнення революції в цій галузі.

В якому стані знаходились права людини і народу до революції, годі й говорити. Дикості феодалізму можна перелічувати до нескінченності, тому наведу лише пару яскравих прикладів: «Так, наприклад, депутат Лапуль вимагав скасування закону (Histoire de la Revolution Francaise par Deux Amis de la Liberte. P., 1792. T. II. P. 212), що дозволяв сеньйору при поверненні з полювання вбити не більше двох кріпаків, щоб помити їхньою теплою кров’ю стомлені ноги» (Томас Карлейль. Французская революция, http://www.krotov.info/history/18/1789rev/karl_011.html ).

До самої революції у Франції діяло таке ганебне явище, як «право першої ночі»: «звичайне право феодалів користуватись першою шлюбною ніччю своїх кріпосних жінок при виході їх заміж. (…) Навіть особи, що належали до духівництва широко користувались цим правом, на що є багато вказівок у завзятого дослідника цього питання Collin de Plancy в його «Dictionnaire féodal» (П., 1826). Так, наприклад, канонікам собору Сен-Віктор в Марселі офіційно дозволялось користуватись першою шлюбною ніччю їхніх кріпосних дівчат. Той самий Collin de Plancy наводить факт продажу права першої ночі одним власником в Орлеані за 5 су, іншим феодалом – за 9,5 су. (…) У Франції, цій класичній країні феодалізму, ще в 1789 р. були випадки користування цим правом – правда, випадки, що скінчились сумно для феодалів» (Первая ночь. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. http://bibliotekar.ru/bep/114.htm ).

Сумно для феодалів скінчились не лише зґвалтування чужих наречених, а і ціле терористичне панування їхнього класу. Як бачимо, французька революція боролася не проти абстрактної тиранії, за якісь абстрактні права людини, а проти цілком конкретного тиранічного варварства за звичайну людську гідність та природні права, що мало пряме вираження на практиці. Ці зміни не могли відбутись без революції, вона була просто необхідною за тих умов: «Коли його [короля] переконали знищити кріпосне право у своїх володіннях, він, «поважаючи власність», відмовився розповсюдити це скасування на землі сеньйорів, а коли Тюрго подав йому проект про скасування привілеїв, він написав на полях його: «який злочин скоїли дворяни, провінційні штати і парламенти, щоб знищувати їхні права?» (Людовик XVI. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона http://bibliotekar.ru/bel2/311.htm ).

Розповіді про те, як революціонери занедбали економіку, а Людовік XVI служив народу вірою і правдою, яскравим прикладом чого є роздавання хлібу бідним, викликають тільки посмішку і можуть подіяти хіба що на слабоумних, які вірять в «благодійність» сучасних олігархів. Загальновідомим і беззаперечним фактом є те, що саме Людовік XVI (не без допомоги свого попередника Людовіка XV), перебуваючи під каблуком у австрійської хвойди Марії Антуанетти (її життя протікало в компанії чисельних коханців і коханок), задовго перед взяттям Бастилії довів країну до повного зубожіння, що стало не останньою, а напевно першою причиною революції. Дегенеративна «аристократія», що розважалась на балах і полюванні, не сплачувала податків і тотально визискувала народ, самим своїм існуванням вказувала на потребу очищення суспільства шляхом революційного терору. Свята гільйотина (la sainte guillotine) цілком закономірно і справедливо зійшла на голови мешканців феодального Содому. Наведу лише кілька характерних епізодів з «бенкету під час чуми», що передував революції:

«Головною бідою французької держави були розлагоджені фінанси. Незважаючи на наявність хороших фінансистів, цю проблеми так і не вдалося вирішити. Генеральний контролер фінансів Тюрго спробував запровадити жорсткий режим економії грошей, в т.ч. і при дворі, але тим самим нажив собі багато ворогів, передусім, королеву, що звикла до розкоші. Врешті-решт, після підвищення цін на хліб в 1776 р. проти нього піднялась паризька біднота, і його було звільнено. Женевський банкір Неккер, що зайняв його місце, почав покривати дефіцит бюджету за рахунок позик, хоча державний борг і так був величезним, а всі податки йшли на виплату процентів. Але коли і він став добиватись скорочення витрат двору, то під важким тиском королеви був звільнений. Наступникам Неккера брати кредити було все складніше і складніше, поки нарешті в 1786 р. ця можливість не вичерпалась зовсім. Тодішній голова фінансів Калонн став перед вибором – або оголосити державу банкротом, або провести кардинальну податкову реформу і знищити податкові привілеї двох перших станів (дворянства і духівництва) [ці панівні стани не сплачували податків, сидячи на шиї народу – Авт.]. Без підтримки короля подібна реформа була неможливою, проте Людовік не наважувався на це і відправив Калонна у відставку. В 1788 р., коли безгрішшя дійшло до крайності і банкрутство держави було неминучим, знову був повернутий Неккер, але він вже був безсилий щось зробити. (…) На відміну від чоловіка, Марія-Антуанетта дуже полюбляла гучні розваги, театри і бали. На Людовіка це навіювало нудьгу, проте королева не знала відмови в грошах. Незважаючи на тяжке економічне становище країни, розкіш її двора була кричущою» (Біографічний збірник «Людовик XVI» http://www.hrono.ru/biograf/bio_l/ljudovik16.php ).

«Гроші, що отримувались від народу, швидко витрачались на витребеньки знаті… У 1789 році запаси харчів в країні скінчились і уряд оголосив себе банкротом» (Периодизация Великой Французской революции. http://ermine.narod.ru/HIST/STAT/FRA/period.html ).

«Фінанси приходили до все більшого розладу: позики не могли покрити дефіциту, який досягнув 198 млн. ліврів на рік, почасти внаслідок невмілого управління фінансами, почасти внаслідок марнотратства королеви і щедрих дарів, які король під тиском оточуючих роздавав принцам і придворним». Людовик XVI. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона http://bibliotekar.ru/bel2/311.htm ).

«Ті, хто добре знав королеву, дивувались яких нікчемних людей наблизила вона до себе. За рідкими виключеннями це були інтригани, які, користуючись дружбою з королевою, отримували вигідні посади, пільги і дорогі подарунки для себе і своїх родичів. Такою була найближча подруга королеви – графиня де Поліньяк… Щорічно ця родина [Поліньяк] з королівської скарбниці отримувала біля півмільйона ліврів. Скоро королева стає слухняним знаряддям негідних людей зі свого оточення. Питання про призначення на будь-яку посаду вирішувала тільки Марія-Антуанетта, за спиною якої стояла Поліньяк.
Марія-Антуанетта захопилась роллю законодавиці мод. Король збільшив її утримання, але коштів на оплату її нарядів та прикрас все одно не вистачало. Марія-Антуанетта, нехтуючи королівською забороною, звернулась до азартних ігор. В салон королеви допускались всі, хто був у змозі вести велику гру, в тому числі люди з поганою репутацією. За повідомленням Мерсі-Аржанто, в 1778 році, королева програла 171 344 франка» (Шоссинан-Ногаре Г. Повседневная жизнь жён и возлюбленных французских королей. — М.: Молодая гвардия, 2003, с. 236 http://ru.wikipedia.org/wiki/Мария-Антуанетта ).

Перелік цих явних ознак виродження «старого режиму» можна продовжувати нескінченно. Не викликає сумнівів, що до економічного занепаду країну довела абсолютна монархія, і ледь не головну роль в цьому зіграло марнотратство пануючої верхівки, в той час як трудящі помирали з голоду. Тому немає нічого надзвичайного в чисельних вбивствах дворянських паразитів в ході справедливої класової боротьби. Немає нічого дивного в ненависті народу до Марії-Антуанетти і вже точно немає підстав жаліти її, бо покарання, яке вона понесла за свої злочини було ще доволі м’яким.

Теза про те, що Французька республіка начебто за власним бажанням оголосила війну всій Європі не є правдивою. Європейські монархії самі почали готуватись до війни з Францією. Першими в 1789 році на зустрічі в Пильниці антифранцузький союз уклали монархи Австрії і Пруссії. При цьому Марія-Антуанетта і Людовік XVI писали листи європейським монархам в яких просили розпочати війну проти Франції: «Була сформована комісія, яка повинна була вивчити папери Людовіка, знайдені в Тюільрі. Серед них були знайдені листи, що закликали іноземні держави напасти на Францію» (Біографічний збірник «Людовик XVI» http://www.hrono.ru/biograf/bio_l/ljudovik16.php ).

Фанати дегенеративного «старого режиму» оплакують жертв «вересневих вбивств», що були вчинені під час наступу військ інтервентів на Париж, як необхідний захід по захисту воюючої країни від симпатиків ворожої інтервенції. Але при цьому не згадують «білий терор» часів реставрації, який не був виправданий нічим. Хтозна, якби не «вересневі вбивства», що почистили французьке суспільство від зрадників, можливо реакційний терор потім був би потужнішим в силу більшої кількості живих реакціонерів. Народні маси під назвою санкюлотів (незаможні люди) названі нашими критиканами «морально деградованими верствами населення», хоча до цієї бідноти належала абсолютна більшість французького народу: «Санкюлоти – в добу великої французької революції так називались пролетарії та революціонери, на відміну від представників вищих класів: останні носили culottes, тобто штани по коліна, з панчохами, а перші – панталони, тобто довгі штани до п’ят. Назва ця з’явилась в лютому 1792 р. і стала означати доброго патріота і громадянина» (Санкюлоты. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона http://liberte.newmail.ru/BE-sansculottes.html ).

Що стосується якобінського терору, то він не був хаотичним, а мав певну логіку, що полягала в дотриманні генеральної лінії революції. Саме тому була знищена опозиція: «Прибічники Робесп’єра вимушені були розгромити як ліву, так і праву опозицію. Відстоявши генеральну лінію, Робесп’єр врятував революцію» (Анатолий Гладилин «Евангелие от Робеспьера» http://vive-liberta.narod.ru/biblio/robsp_glad_1.htm ).

Розповіді про бочки з людським жиром і одяг з людської шкіри схоже не підтверджені ніякими першоджерелами чи речовими доказами, тому дуже нагадують історії «голокосту» з єврейським милом, рукавичками зі шкіри євреїв і капцями з їхнього волосся. Також ненависникам революції слід нарешті визначитись чи вважають вони імперію Наполеона частиною французької революції. Бо коли їм вигідно, імперія подається як монархія, а коли треба розповісти про «революційний геноцид французів», то жертви наполеонівських війн оголошуються жертвами республіки. Справді, в одній битві наполеонівських війн могло загинути більше людей ніж за весь період якобінського терору. Але республіка Наполеона вже не відноситься до періоду революції, бо остання скінчилась ще термідоріанським переворотом.

Жалісна історія про «революцію трьох хамів» наскрізь складається з брехні і перекручень. Біднота, що була рушійною силою революції, представляла більшу частину народу і перебувала в такому поганому матеріальному і культурному стані саме завдяки політиці феодальних експлуататорів. Буржуазія так і не стала насправді пануючим класом ані при якобінській диктатурі, ані при диктатурі Наполеона, проте її влада розквітла при реставрації Бурбонів. Стосовно революційної інтелігенції достатньо почитати тексти промов Робесп’єра або Дантона, щоб зрозуміти наскільки освіченими і розумними були ці люди, а крім того, наскільки вони були віддані справі визволення народу. Якобінці справді не зняли заборону на страйки, щоб не зруйнувати і так розвалену Людовіком XVI економіку, крім того якобінська диктатура діяла в інтересах робочого класу і йому тоді не було потреби страйкувати. Протягом XIX століття робітники завзято боролися за свої права. Але хто був при владі в першій половні XIX століття, коли у Франції почала квітнути плутократія і капіталізм? Хіба це були не Бурбони, не дворяни-емігранти, за повернення яких роками боролися «герої правого опору»? З огляду на це, звинувачення в бік революції є взагалі безглуздими. Це стосується і шмарклів з приводу запровадження комуни та генеральної ради замість феодального «сільського сходу», що був лише пародією на самоврядування:

«…коли схід нарешті збирався, не було ані справжнього обговорення питання, ані голосування… Зіставляючи жалюгідну видимість свободи з пов’язаним із нею дійсним безсиллям, ми поступово починаємо розуміти, яким чином жорстоке абсолютне правління може поєднуватися з найбільш крайніми демократичними формами, причому пригноблені в даному випадку виглядають ще і смішними, тому що нібито не помічають свого становища. Демократичний парафіяльний схід міг висловлювати свої побажання, проте прав здійснити свою волю у нього було не більше ніж у міської муніципальної ради. Та і висловлювати свою думку він міг лише тоді, коли дозволялось відкрити рота, тому що зібратися він міг тільки після позитивного рішення інтенданта і з його зволення, як казали в ті часи, називаючи речі своїми іменами. Навіть будучи одностайним в своєму рішенні, парафіяльний схід не міг ані накласти податі, ані продавати, ані заключати договір про найм, ані звернутись в суд без дозволу королівської ради. Отримати повеління ради потрібно було і для того, щоб полагодити зруйнований повітрям церковний дах або розвалену стіну в домі священика. Цьому правилу підпорядковувались всі парафії як найбільш віддалені від Парижу, так і довколишні. Я зустрічав парафії, які питали у ради право витратити 25 ліврів. (…) Правда, за звичаєм жителі зберігали право всією парафією обирати своїх посадових осіб. Але часто траплялось так, що інтендант вказував цій маленькій колегії виборців кандидата, який неминуче виявлявся одностайно обраним. В інших випадках інтендант скасовував самовільно проведені вибори, сам призначав збірника і синдика і надалі призупиняв назавжди будь-які нові вибори. Я бачив сотні подібних випадків» (Алексис де Токвиль. Старый порядок и революция, http://krotov.info/libr_min/t/toquil/revol03.html ).

Антуан-Лоран Лавуазьє, страчений на гільйотині, був безперечно великим науковцем, але разом з тим і великим спекулянтом, що збагачувався за рахунок народу: «Французький хімік Антуан-Лоран Лавуазьє за освітою юрист, був дуже заможною людиною. Він брав участь в «Компанії відкупів» – організації фінансистів, що брала на відкуп державні борги. На цих фінансових операціях Лавуазьє набув величезного багатства. Політичні події, що відбувалися у Франції, мали для Лавуазьє сумні наслідки: він був страчений за те, що працював в «Генеральному відкупі» (акціонерному товаристві по збору податків). В травні 1794 року в числі інших звинувачуваних відкупщиків був засуджений до смертної кари «як призвідник і співучасник змови, що прагнула сприяти успіху ворогів Франції шляхом здирства і незаконних поборів з французького народу» (Музыка О.А., Попов В.В. Постнеклассическая наука: концепции современного естествознания: Учебное пособие, 2005 http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000861/st005.shtml ).

Виходить, що саме революція принесла ідеї соціальної справедливості, та зробила перші кроки на шляху до неї. Як зазначав відомий діяч і член-засновник ОУН Зенон Пеленський: «Ідея французької соціальності класично виразилася в час французької революції в трислові: воля, рівність, братерство» (Пеленський З. Ідея української соціальності // Розбудова Нації. – Прага. – жовтень-листопад 1928 року. – с. 363-371. http://www.vatra.org.ua/nashi-klasyky/zenon-pelenskyy-ideya-ukrayinskoyi-sotsialnosti.html ).

Підсумувати цей розділ можна словами видатного лідера та ідеолога українського руху опору ОУН і УПА, крайового провідника Львівщини, заступника голови Секретаріату УГВР Осипа Дяківа-Горнового, який загинув в бою з окупантами в 1950 році:

«Ми пам’ятаємо, як французький нарід у Великій Французькій Революції скинув зі себе феодальні окови, і оздоровивши себе новими силами, створив нову, кращу суспільно-політичну систему, в якій плодотворніше виявилися всі його творчі сили і яка повніше забезпечувала розвій одиниці і спільноти. Відгуки цієї революції пройшли протягом XIX ст. через цілу Европу. Кожний нарід, оцінивши здорові кличі, які вона несла, пройшов і собі в свойому нутрі більш чи менш болісно потрібні переміни» (Осип Дяків-Горновий «Ідея і Чин» http://www.ukrnationalism.org.ua/get/book.cgi?n=81&zip=1 ).

Вандея і революційні війни

По-перше, слід зауважити, що Бретань і Вандея, в яких відбувались роялістські повстання складали 1/40 території Франції, тому брехнею є стверджувати, що проти революції виступала «більшість населення» країни. Теза про те, що «боротьба розгорнулась по всій Франції» також не відповідає дійсності, тому що дрібні банди грабіжників на шляхах центральної і південної Франції не представляли ніякої військової сили, на відміну від повстанців Вандеї і Бретані. По-друге, цей північно-західний регіон відрізнявся від решти Франції етнічно, тут переважало кельтське населення, що не бажало асимілюватись з французами. По-третє, ці землі були відсталими економічно і культурно, тому феодали могли легко дурити людей.

В питанні «за що бились вандейці» слід відкинути примітивну демагогію і подивитись на факти. Вони бились за могутню Францію? Наймогутнішою країною в Європі було не занедбане королівство Людовіка XVI, а республіка Наполеона Бонапарта, проти якої запекло воювали саме ці монархічні повстанці, діючи на користь антифранцузької коаліції, тому Наполеон теж жорстоко розправлявся з ними, особливо під час свого повернення на «сто днів». До того ж республіка не була «чужою і ворожою машиною», а ґрунтувалась на античних республіканських традиціях. Як зазначав ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов в своїй фундаментальній праці «Націоналізм»: «Боротьба за соціяльні й політичні здобутки французької революції не дала б жадних наслідків без староримської республіканської містики, якою окружено рух 1789 року» (Дмитро Донцов. “Націоналізм”, 1926 http://ukrnationalism.org.ua/get/book.cgi?n=34 ). Вони воювали за віру? Наполеон не утискав католицьку віру, але вандейці і шуани боролись проти нього теж. Вони бились за свободу? Якщо відкинути дивакуваті посилання на звершення Карла Мартелла і Святослава Хороброго, які жодного відношення до теми не мають, то по суті незрозуміло про що йдеться. Назвати кріпацтво, станові привілеї та інші феодальні порядки «свободою» може тільки людина, що має збочене уявлення про свободу.

Постійні повторення того, що Франція сама оголосила війну європейським монархіям нічого не варті, просто тому, що ці держави, а також французькі емігранти і королівська династія мали на меті знищити республіку і готувались до війни, яка була вже неминучою. Експорт революції в Європу був не головним завданням Франції, а можливим заходом, що міг ослабити ворожі монархії і допомогти встояти самій французькій республіці. Революційні війни були насправді народними війнами французів за свою свободу і незалежність. Легендарний лідер та ідеолог українського націоналістичного руху, шеф штабу Карпатської Січі, військовий референт ОУН Михайло Колодзінський у своїй програмовій праці «Українська військова доктрина» (1935-37), яку потім взяла за основу УПА, писав що французька революція для французів має таке значення, як визвольна війна Богдана Хмельницького для українців:

«Під час французької революції війна стала нагло справою цілого народу. Увесь 20-мільйоновий французький нарід брав участь у війні. Давнішу сталу армію й кабінет заступив цілий нарід. Таким чином воєнні засоби стали невичерпні, а енергія, з якою революційна французька армія вела війну, не мала відповідної противаги по противній стороні. Коли революційні французькі війська не знищили всіх європейських монархій, то причини треба шукати в браку технічних засобів і недосконалій організації.

Але як тільки станув на чолі розбуджених революційних сил Наполеон, ціла Европа мусила покоритись. Політичні зміни, що їх принесла французька революція, дали нові сили, нові засоби й нову енергію до провадження того роду війни, про яку не мали уяви пруські й австрійські генерали, виховані на засадах пануючої тоді воєнної доктрини. Французька революція викинула на воєнну арену народні маси й основне змінила поняття про суть війни. Війна перестала бути дипломатичним ремеслом чи дипломатичним засобом кабінетів, а стала знову засобом для удержання при житті народів, чим вона мала в дійсності бути від появи людини на землі. Під час французької війни знайшли застосування на полі бою всі пристрасті людської душі, всі моральні прикмети народу, вся його інтелігенція й інтуїція. З того часу приходить поняття «війна до останнього віддиху», як теж політична ціль війни. Від часу французької революції війна змагає розбити тільки живі ворожі сили якнайскоріше, в ім’я політичних цілей, за які війна вибухає. (…)

Повстання Хмельницького має для нас таке значення, як французька революція для французів. (…)

Недоставало тільки політичних гасел, які вивели б його до бою, як за Хмельницького, або як французький нарід повели в бій кличі французької революції (Михайло Колодзінський «Українська воєнна доктрина» (1935-1937) http://www.ukrnationalism.org.ua/get/book.cgi?n=6 ).

«Чому ж тоді виграла революція?» – питають прихильники реакції. А хто їм сказав, що вона виграла? Революція скінчилась в 1794 році термідором, хоч республіка ще існувала довгий час. Лідери вандейців і шуанів виставляються якимись страждальцями і навіть складається враження, що вони героїчно згинули у боротьбі з республікою, яка нібито придушила їхній хоробрий спротив, віддавши Францію в лапи євреїв і негрів. Та це хибне враження. Насправді справа Вандеї і Бретані невдовзі перемогла! Вони невпинно боролись до самої реставрації монархії. В 1814 проти Наполеона виступили 80 000 роялістських повстанців, а під час його повернення в 1815 вони піднялись знову. Наполеон був скинутий і настала перемога «правого опору», здійснились заповітні мрії вандейців – до влади повернулись Бурбони і дворяни-емігранти, республіка була ліквідована, а монархія відновлена. Роялістські повстанці взяли найактивнішу участь в «білому терорі». Вище вже я вже наводив цитату польського дослідника про те, що під час білого терору «партизани-роялісти взяли на себе роль месників, діючи в «кращих» традиціях інквізиції». За це і за все інше, лідери повстанців були оголошені героями і щедро винагороджені:

«Бурбони дарували начальникам вандейців почесті і посади» ( http://www.wikiznanie.ru/ru-wz/index.php/Вандейские_войны ).
«Коли повернулись Бурбони, вони осипали вождів шуанів нагородами» ( http://ru.wikipedia.org/wiki/Шуаны ).

Отже Вандея перемогла! Тільки беручи до уваги цей факт можна відповісти на питання «за що боролись вандейці» і тільки під кутом зору наслідків їхньої перемоги для народу. А ці наслідки в більш докладному вигляді можна прочитати в розділі даної статті під назвою «Євреї до і після реставрації». Панування розбещеного дворянства і жадібної буржуазії, жорстокий визиск безправного народу, повна емансипація євреїв і державне фінансування іудаїзму, а врешті-решт передача реальної влади в країні банкірам Ротшильдам – це все те, за що насправді боролись вандейці. В геополітичному відношенні Франція перетворилась з могутньої імперії Наполеона в убогого сателіта інших держав. Вже першого реставрованого Бурбона Людовіка XVIII в Європі називали не інакше як маріонеткою інших європейських монархів, а останнього Луї-Філіпа – королем банкірів.

Ще опоненти кажуть, що «опір вандейських героїв» нагадував боротьбу українських повстанців. Насправді важко уявити ситуацію, коли перемагає УПА, і внаслідок цього до влади у вільній Україні приходить якийсь банкір Рабинович. Проте саме такими були наслідки перемоги «вандейських героїв» для Франції.

Наслідки революції і реакції

1. Революція перетворила зубожілу Францію Людовіка і Марії, які розігрували в карти державну скарбницю, на найпотужнішу державу Європи. Під проводом імператора республіки Наполеона І Франція зазнала небувалого відродження своєї могутності. Це наслідок революції. Але перемога європейських монархій в спілці з французькими роялістами призвела до реставрації монархії, що тривала до середини XIX століття і остаточно занапастила Францію, назавжди підірвавши її здатність до відродження. Це наслідок реакції.

2. Феодальний космополітичний порядок не міг тривати вічно. Прогрес не стоїть на місці і поява націоналізму була неминучою, а значить неминучою була і всеєвропейська війна за встановлення справедливих політичних кордонів відповідно до етнічних меж. Як влучно зазначив видатний діяч та ідеолог ОУН Дмитро Мирон-Орлик:

«Реакційний консерватизм є за пасивним наслідуванням старих пережитих форм, за самим яловим травленням, без творчого розвитку, що кінчиться повним застоєм і упадком, як приклад …пережиті форми феодалізму перед французькою революцією… (…)

Знехтування суспільних сил державною владою доводить до внутрішнього розбиття, ослаблення і закостеніння держави, як приклад у Франції перед Французькою революцією…» (Д. Мирон-Орлик «Ідея і чин України», 1940 http://oun-upa.uaweb.org/backup/ukrnationalism/orlyk/orlyk.htm ).

3. Французька революція дала головні ідеї наступної доби: ідею нації та ідею соціальної справедливості. На підставі цього з’явились найбільш прогресивні ідеології сучасності: націоналізм і соціалізм. Тому фактично всі націонал-революційні рухи йдуть шляхом французької революції:

«Нащо думати, ніби фашизм є реакцією проти пануючих принципів французької революції? Він є необхідним удосконаленням цих принципів. (Джіачінто Тревізонно. Філософсько-політична оцінка фашизму http://www.run.org.ua/avtory/trevizonno-dzhiachinto/filosofsko-politychna-otsinka-fashyzmu.html ).

«Фашизм не виник з нічого і не розвився внаслідок власних якостей, витягуючи власну ідеологію зі своєї власної сутності. Важливі елементи ідеології, культури і фашистського політичного стилю виявляються в попередніх політичних традиціях, як правих, так і лівих: в спадщині якобінського націоналізму, в мирських міфах і літургіях масових рухів XIX століття, в неоромантизмі, в ірраціоналізмі, в спіритуалізмі і у волюнтаризмі різноманітних течій думки, наприклад у «філософії життя» і «філософії дії», в різноманітних проявах активної життєвої позиції і антипарламентаризмі антиліберальних рухів нових правих і нових революційних лівих, які діяли в Італії і Європі до першої світової війни (Parlato G. La sinistra fascista. Storia di un progetto mancato. Bologna, 2000 http://bankrabot.com/work/work_70421.html ).

Якобінський націоналізм, як головний передвісник сучасного революційного націоналізму, є прообразом не ліберального націоналізму, а саме соціалістичного націоналізму: «Паралельно націоналізму «правому» існує інша версія – націоналізм «вкрай лівий». Він сягає якобінців – найбільш радикальних елементів Великої французької революції. Він зродився в революційному середовищі і ставив на своїй меті мобілізувати понурене в хаос французьке суспільство для відбиття зовнішніх ворогів. Але на відміну від ліберального націоналізму він акцентував класовий, трудовий, майже соціалістичний характер Франції, боротьба за яку, відстоювання інтересів якої усвідомлювалась як всезагальна справа знедолених мас, що відвоювали для себе свободу і рівність і потрапили під удар хижих феодальних режимів, заснованих на рабстві і експлуатації. Якобінський націоналізм мав у собі соціалістичні, частково комуністичні риси, це був націоналізм нижчого класу… Слід відмітити, що лівий націоналізм в своїх витоках був антиліберальним і антибуржуазним – на відміну від позиції жирондистів та інших більш поміркованих фракцій революціонерів. Але це був антилібералізм зліва» (А.Дугин «Философия политики». http://arcto.ru/modules.php?file=article&name=News&sid=1207 ).

Не є виключенням і український націоналізм, бо він теж походить від французької революції: «…початкові інтелектуальні передумови виникнення українського націоналізму формувалися під впливом ідей французької революції… (Касьянов Г.В., Український націоналізм: проблема наукового переосмислення, Укр. Іст. Журнал, 1998, №2).

«Тарас Шевченко розпочав свої записи в останні дні заслання. Цей щоденник — один із найвизначніших у світовій мемуарно-публіцистичній літературі твір. Поет пильно стежив за розвитком суспільних ідей, науки й техніки. Його захоплювали ідеї французької революції…» ( http://ebk.net.ua/Book/biographies/taras_shevchenko.htm ).

«Революційним був і націоналізм Французької Революції, яка дала нову концепцію нації як братерства людей однієї історично-духової спільноти… Шевченкові поезії, під зовсім виразним впливом французької революції (Шевченків заклик «Вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте» дуже нагадує слова Марсельєзи «хай нечиста кров наїзників зросить наші ниви») кличуть до боротьби за національне визволення і за встановлення справедливої соціяльної системи, основаної на гідності людини (Юрій Пундик. Український націоналізм, Націоналістичне видавництво у Европі, Париж, 1966 http://www.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmist8/pundyk ).

P.S. Насправді сумною і повчальною є історія «героїчного спротиву правих бійців», які звели до влади у Франції велику буржуазію і міжнародне єврейство на чолі з Ротшильдами. Те, що поняття «правий» походить від цього ганебного руху, а також використовується сьогодні реакціонерами і буржуазними націоналістами всіх мастей і відтінків, є тільки зайвою причиною не ідентифікувати себе з цим поняттям. Хтось забуває, що націонал-революційний рух є правим тільки відносно космополітичних глобалістів, тому що збереження ідентичності є консервативною ідеєю. В решті ж ознак націонал-революціонери не є правими та і не повинні бути ними. У загальному політичному вимірі консервативно-революційний рух не є ані правим, ані лівим, що і означає належність до Третього шляху. Цю думку колись слушно висловили Адольф Гітлер і Дітріх Еккарт:

«- Один клас забезпечує єврейські справи, а інший їх виконує. Тому ми проти їх обох. Ми покладемо кінець, як несправедливим привілеям, так і рабству.
- Рішуче, ми проти лівих і правих. Дивна ситуація: ми відбиваємось від противників, які самі б’ються між собою. Червоні кричать на нас як на реакціонерів, а для реакціонерів ми самі червоні» (Дитрих Эккарт. «Большевизм от Моисея до Ленина», 1924 http://nsportal.org.ua/?p=304 ).

Відтак, національним соціалістам і всім націонал-революціонерам немає крайньої потреби пов’язувати себе з ганебними поборниками феодалізму, які започаткували назву «правий», та і взагалі з самою цією назвою. Крім всього, такі апеляції до термінології виглядають дуже кумедними і напевно розраховані на людей, які нічого не тямлять в політичній теорії.

Якщо інтегральний націоналізм «Аксьон Франсез» і можна назвати «першим в історії націонал-революційним рухом», то лише тому, що він не був суто «правим». Крім монархіста Шарля Морраса, його основу складали наприклад республіканець Моріс Баррес і анархо-синдикаліст Жорж Сорель, а з передвісників на близьких позиціях стояв інший ідеолог соціалістичного анархізму П’єр Жозеф Прудон, який дав дуже влучну характеристику французькій революції:

«Історія звільнення общин у Франції являє собою постійне відновлення справедливості і свободи в народі, всупереч зусиллям короля, дворянства і духівництва. В 1789 році після Різдва Христова французька нація, розділена на касти, бідна і пригнічена, билась під потрійним гнітом королівського абсолютизму, тиранії сеньйорів і парламентів і релігійної нетерпимості. Існувало право короля і право священика, право дворянина і право різночинця; існували привілеї по народженню, привілеї провінційні, комунальні, корпоративні і цехові. І в основі всього цього лежали насильство, аморальність і убогість. Ходили чутки про реформи; ті, хто, мабуть, найбільше прагнув їх, бажали здійснення їх тільки заради власних вигід. Народ, який повинен був більше за все виграти від них, не очікував від них нічого особливого і мовчав. Довго цей бідний народ чи від підозрілості, чи від недовіри або відчаю хитався стати на захист своїх прав. Здавалось, що звичка до рабства позбавила сміливості ці старовинні комуни, такі горді в середні віки. Але нарешті з’явилась книга, весь зміст якої резюмувався в наступних двох реченнях: «- Що таке третій стан? – Ніщо. – Чим він повинен бути? – Всім». Це було раптовим одкровенням: розірвалась велика завіса, з очей народу спала густа пелена, народ почав міркувати…» (П.Ж. Прудон. Что такое собственность? http://polbu.ru/prudon_property ).

Стосовно значення цього всього для українців раджу переглянути цитати ідеологів українського націоналізму, наведені вище по тексту, які свідчать про схвалення ними французької революції. Віднині ця подія повинна зайняти належне місце і в ідеології сучасного українського націонал-революційного руху.
Тому руки геть від Революції!

Ваш відгук

Ім'я *

Пошта (приховано) *

Сайт